Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

— Святий Боже, ви що, не дивитеся, куди їдете? — волав він, сподіваючись одразу поцупити в супротивника найкращі фрази. — Ідіоти! — продовжував він, не зупиняючись навіть для того, щоб вдихнути. — Носяться як навіжені. За кермо сідають, а на дорогу не дивляться! Безрозсудство, що може довести до лиха!

«Спантелич свого ворога», — думав він. Це майже все одно, що зателефонувати комусь, а коли на тому кінці візьмуть слухавку, роздратовано спитати: «Алло?! Слухаю!» — один найулюбленіших способів Дірка згаяти довгі спекотні літні дні. Він нахилився й помацав відчутну западину в задній частині «BMW», який, звісно, трясця його матері, був абсолютно новий. «Щоб ти здох!» — подумав Дірк.

— Подивіться, що ви з моїм бампером зробили! — кричав він. — Сподіваюсь, у вас є адвокат!

— Я й сам хороший адвокат, — сказав тихий голос, а за ним почулося стримане клацання.

Дірк обернувся на звук, чекаючи на найгірше. Стримане клацання було звуком зачинення дверей.

Чоловік був одягнений в італійський костюм, який теж був стриманий. Ще на чоловікові були стримані окуляри, стримана зачіска, і хоча краватку-метелик зазвичай важко вважати стриманим предметом одягу, ця конкретна краватка, що була на ньому, являла собою, тим не менш, дуже стримано поцяткований зразок свого виду. Чоловік вийняв з кишені елегантний гаманець і елегантну срібну ручку. Без зайвої суєти він обійшов Дірків «Ягуар» ззаду й записав його номер.

— У вас є візитна картка? — спитав він, не перестаючи писати. — Ось моя, — додав він і вийняв її з гаманця. Він записав щось на її зворотному боці. — Номер мого автомобіля, — сказав він, — і моя страхова компанія. Будьте люб'язні, скажіть, ким застраховані ви. Якщо у вас при собі відповідних документів немає, я доручу своїй секретарці зателефонувати вам пізніше.

Дірк зітхнув і вирішив, що з цим чоловіком сперечатися немає сенсу. Він вийняв свій гаманець, перебрав різноманітні картки, що накопичилися там наче нізвідки. На секунду він подумав, чи не стати йому Веслі Арлотом, консультантом з океанської навігації, що приїхав з… ага, з Арканзасу, але потім передумав. Адже чоловік записав номер його автомобіля, і хоча Дірк і не мав чіткого спогаду про сплачування за страхування, чіткого спогаду про, що він цього не робив, теж не було, а це було досить непоганою підставою для надії. Скривившись, він простягнув свою справжню візитну картку. Чоловік подивився на неї.

— Пан Джентлі, — сказав він. — Приватний детектив. Вибачте, приватний холістичний детектив. Добре, — чоловік сховав картку, вона його більше не цікавила.

До Дірка ще ніколи не ставилися настільки зверхньо. Цієї миті з іншого боку машини знов почулося стримане клацання. Озирнувшись, Дірк побачив, що там стоїть і стримано усміхається йому жінка в червоних окулярах. Це була та сама жінка, з якою він цього ранку розмовляв через паркан садка Джефрі Енсті, а цей адвокат, як припустив Дірк, мав бути її чоловіком. На мить йому спала думка, що треба повалити їх на землю й учинити суворий, жорстокий допит, але раптом він відчув невимовну втому й здувся.

Він привітався з жінкою в червоних окулярах, злегка кивнувши їй.

— Уже все, Синтію, — сказав чоловік і коротко усміхнувся їй. — Я з усім розібрався.

Вона слабко кивнула, і вони обоє сіли у свій «BMW» і через секунду або дві поїхали звідти й зникли десь у далині. Дірк подивився на картку, яку тримав у руці: «Клайв Дрейкот». Він був з відомої адвокатської фірми. Дірк сховав картку в гаманець, сумно сів у машину й поїхав до свого дому, де виявив, що прямісінько перед його порогом на нього терпляче чекає великий золотистий орел.

Кейт накинулася на свого гостя відразу після того, як вони зайшли в її квартиру і вона зачинила двері, а тому мала підстави вважати, що Нейл не вислизне нишком зі своєї квартири, щоб із несхвальним поглядом стовбичити на сходах. Принаймні, безперервний ритм басгітари гарантував їй певну приватність.

— Отже, — нетерпляче сказала вона, — що там з тим орлом? Що відбувалося з ліхтарями? Га?

Північний Бог Грому дивився на неї ніяково. Йому довелося зняти з голови рогатий шолом, бо той чіплявся за стелю й дряпав штукатурку. Він тримав шолом під пахвою.

— Що з цим апаратом для Кока-Коли? — продовжувала Кейт. — До чого цей молот? Коротко кажучи, що взагалі відбувається? Га?

Тор нічого не відповідав. На секунду він нахмурився від зарозумілого дратування, потім ще раз нахмурився, цього разу наче збентежено, а потім просто стояв і стікав на її очах кров'ю.