Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Стендіш махнув рукою, щоб сестра та її сумна пацієнтка в інвалідному кріслі їхали далі. Кейт глянула на дівчинку востаннє, а потім пішла за Стендішем крізь подвійні двері в наступну секцію коридору, яка нічим не відрізнялася від попередньої.

— Ось, бачите, — знову сказав Стендіш, цього разу, схоже, маючи на увазі віконну раму.

— І ось, — додав він, указавши на освітлювач.

Її питання він або не почув, або навмисно проігнорував. Кейт подумала, що він, можливо, просто поставився до того запитання з презирством, на яке воно заслуговувало.

Раптом до неї дійшло, до чого були всі ці «Ось, бачите» та «І ось». Він запрошував її оцінити якість декору. Вікна були підйомні, з якісними й красиво пофарбованими рамами; люстра була з важкого металу, напевно нікельована, і так далі.

— Дуже мило, — поступливо сказала вона й звернула увагу, що з американським акцентом ця фраза звучало дещо дивно. — У вас тут дуже гарно, — додала вона, сподіваючись, що йому це сподобається.

Йому сподобалося. Він дозволив собі придушену задоволену усмішку.

— Ми прагнемо створити якісне, дбайливе оточення, — сказав він.

— Напевно, дуже багато людей хочуть до вас потрапити, — продовжила Кейт, повертаючись до своєї теми. — Як часто до вас поступають нові пацієнти? Коли був останній?..

Лівою рукою вона міцно тримала праву, яка наразі хотіла її задушити.

Двері, повз які вони проходили, були трохи прочинені і вона спробувала ненав'язливо зазирнути за них.

— Добре, ми сюди заглянемо, — відразу сказав Стендіш і повністю відчинив двері до, як виявилося, досить маленької кімнати.

— Ага, — сказав Стендіш, упізнавши того, хто там був. Він запросив Кейт зайти.

Людина, що була в кімнаті, також не була ані великою, ані білявою. У Кейт з'явилося відчуття, що з емоційної точки зору цей візит буде надто виснажливий, а перспектив подальших покращень вона не бачила.

Чоловік, що сидів на стільці біля свого ліжка, поки санітар застилав його, був одним з найбільш глибоко й тривожно скуйовджених людей, яких Кейт коли-небудь бачила. Насправді скуйовдженим було лише його волосся, але воно було скуйовджене так сильно, що надавало виразу тривожного хаосу всьому обличчю.

Здавалося, він був цілком згодний сидіти там, де сидів, але було в його згоді щось невимовно відсутнє; було таке враження, що він цілком згодний з нічим. Приблизно за півметра перед його обличчям у повітрі була абсолютна пустота, і якщо його згода мала якісь витоки, то вони були в його витріщанні на цю пустоту.

А ще було відчуття, що він чекає на щось. Чи було це щось таке, що мало відбутися будь-якої миті, або щось таке, що мало статися пізніше цього тижня, або навіть щось таке, що мало відбутися зовсім згодом, коли рак на горі свисне, а British Telecom полагодить усі телефони — це було абсолютно не зрозуміло, бо для цього чоловіка, схоже, це все було однаковим. Якщо воно трапиться — він готовий, а якщо ні — він згоден.

Його згода здалася Кейт майже нестерпно тривожною.

— Що з ним? — тихо спитала вона й раптом збагнула, що говорить так, ніби його тут немає, хоча насправді він, можливо, цілком здатний розмовляти. І дійсно, саме цієї миті він раптом заговорив.

— О! Гм… Привіт, — сказав він. — Так, добре, дякую.

— Вітаю, — відповіла вона, хоча їй це й здавалося дещо недоречним. А точніше, недоречним здавалося їй те, що сказав він.

Стендіш помахом руки попросив її мовчати.

— Гм, так, Бейгл задовольнить, — сказав згодний чоловік. Він сказав це невиразно, неначе лише повторював слова, які йому дали, щоб він сказав.

— Так, а ще соку, будь ласка, — додав він. — Добре, дякую.

Потім він розслабився до стану пустої пильності.

— Дуже незвичайний випадок, — сказав Стендіш, — тобто, у нас немає підстав сумніватися, що він унікальний. Я жодного разу не чув про щось хоча б трохи схоже. А ще виявилося, що абсолютно неможливо переконатися в тому, що це саме те, чим воно здається, тож я радий, що нам не треба вигадувати для цього випадку назву.

— Може, мені допомогти панові Елвесу повернутися в ліжко? — спитав Стендіша санітар.

Стендіш кинув. Заради підлеглих він витрачати сили на слова не хотів.

Санітар нахилився, щоб звернутися до пацієнта.

— Пане Елвес? — тихо сказав він.

Пан Елвес неначе виринув з глибин своїх мрій.

— Гм? — спитав він і несподівано подивився навколо. Він був спантеличений.

— О! О? Що? — слабким голосом сказав він.

— Вам допомогти знову лягти в ліжко?