Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

— Добре, — сказав він. — Вудсгед — дослідницька лікарня. Ми спеціалізуємося на догляді та дослідженні пацієнтів із незвичайними або досі невідомими симптомами, здебільшого в царині психології або психіатрії. Фінансування надходить із різних джерел. Один із наших найважливіших методів полягає в догляді за приватними пацієнтами, яким ми виставляємо величезні рахунки, за якими вони залюбки платять або ж залюбки скаржаться на них. Насправді причин для скарг немає, бо пацієнти, яких ми обслуговуємо приватно, завжди ставляться до відома щодо причин таких високих цін. За ті гроші, що вони платять, вони, звісно, мають повне право скаржитися — право скаржитися є одним з тих привілеїв, за які вони платять. У деяких випадках ми укладаємо особливі угоди, згідно з якими за те, що нас роблять єдиними спадкоємцями пацієнта, ми беремо на себе обов'язок доглядати за цим пацієнтом до кінця його або її життя.

— Тож по суті вашою роботою є забезпечення стипендій людям з надзвичайно обдарованими хворобами?

— Саме так. Ви дуже вдало сформулювали це. Наша робота — забезпечення стипендій людям з надзвичайно обдарованими хворобами. Це треба занотувати. Пані Мейг'ю!

Він відкрив шухляду, в якій, напевно, був його інтерком. У відповідь на його виклик відчинилася одна з вбудованих шаф, яка виявилась дверима до сусіднього кабінету — напевно, архітектор цієї будівлі відчував ідеологічну антипатію до дверей. Із сусіднього кабінету покірно зайшла худа жінка сорока з чимось років, з невиразним обличчям.

— Пані Мейг'ю, — сказав пан Стендіш, — наша робота — забезпечення стипендій людям з надзвичайно обдарованими хворобами.

— Добре, пане Стендіш, — сказала пані Мейг'ю, повернулася до свого кабінету й зачинила за собою двері.

Кейт засумнівалася: може, це все-таки шафа?

— І наразі ми маємо тут пацієнтів із дійсно дивовижними хворобами, — захоплено казав психолог. — Можливо, ви погодитесь піти подивитися на одну або дві з наших поточних зірок?

— Залюбки. Це було б дуже цікаво, пане Стендіш, ви дуже ласкаві.

— На цій роботі потрібно бути ласкавим, — відповів Стендіш і на якусь мить увімкнув усмішку.

Кейт намагалася стримувати нетерплячість, яку відчувала. Їй не подобався пан Стендіш, у неї було враження, що в ньому було щось марсіанське. Більш того, насправді вона хотіла дізнатися лише про те, чи не прибув до цієї лікарні рано вранці новий пацієнт, а якщо так, то де він тепер знаходиться і чи не можна його відвідати.

Спочатку вона була спробувала домогтися цього відверто, але якась секретарка зневажливо відмовила їй на підставі того, що Кейт не знала ім'я чоловіка, якого шукала. Просте запитання — чи не мають вони високого ставного блондина? — справило зовсім неправильне враження. Принаймні, вона переконувала себе саму в тому, що це враження було зовсім неправильне. Телефонний дзвінок до Алана Франкліна дозволив їй скористатися менш відвертою тактикою.

— Добре! — на обличчі пана Стендіша промайнув сумнів, і він знову викликав з шафи пані Мейг'ю.

— Пані Мейг'ю, стосовно останнього, що я вам сказав…

— Так, пане Стендіш?

— Адже ви зрозуміли, що я хотів, щоб ви це занотували для мене?

— Ні, пане Стендіш, але я охоче зроблю це.

— Дякую, — дещо напружено сказав пан Стендіш. — І приберіть тут, будь ласка. Тут наче…

Він хотів був сказати, що тут наче на смітнику, але в кабінеті панувала атмосфера клінічної стерильності.

— Просто приберіть, — завершив він.

— Так, пане Стендіш.

Психолог коротко кивнув, змахнув зі свого столу неіснуючу порошинку, ще раз ненадовго ввімкнув усмішку для Кейт, а потім вивів її з кабінету в коридор, підлога якого була бездоганно вкрита тим видом бежевих килимів, що б'ють електрикою кожного, хто намагається по них ходити.

— Ось, бачите? — сказав Стендіш, указуючи лінивим змахом руки на частину стіни, повз яку вони йшли, але навіть не намагаючись пояснити, що саме він пропонував їй побачити та про що побачене мало їй сказати. — І ось, — сказав він, указуючи на дверну петлю.

— А, — додав він, коли ці двері відчинилися до них.

Кейт стурбовано спіймала себе на тому, що злегка сіпалася кожного разу, коли в цій будівлі відчинялися які-небудь двері. Зовсім не такої реакції вона очікувала від досвідченої нью-йоркської журналістки, хоча насправді вона й не жила в Нью-Йорку, а статті для журналів писала виключно про туризм. Вона досі відчувала неспокій через те, що за кожними дверима шукала великого білявого чоловіка.