Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

А машина залишилася стояти перед входом.

Кілька хвилин по тому вийшов швейцар. Він оглянув авто, набрав осудливого виразу обличчя та за браком можливості зробити що-небудь конструктивне пішов геть.

Трохи згодом Кейт провели до кабінету пана Ральфа Стендіша, головного консультанта-психолога й одного з директорів лікарні Вудсгед, який саме завершував телефонну розмову.

— Так, це правда, — казав він, — іноді надзвичайно розумні й чутливі діти можуть здаватися дурними. Але ж зрозумійте, пані Бенсон, дурні діти теж іноді здаються дурними. Мені здається, що вам слід подумати над цим. Я розумію, що це дуже неприємно, так. Доброго вам дня, пані Бенсон.

Він сховав телефон у шухляду свого стола й кілька секунд збирався з думками, перш ніж підвести погляд.

— Ви без попередження, пані… гм… Шехтер, — зрештою сказав він.

Тобто, насправді він сказав «Ви без попередження, пані… гм…», а потім зупинився, зазирнув у іншу шухляду й лише тоді сказав «Шехтер».

Кейт подумала, що тримати імена відвідувачів у шухляді — дуже дивно, але було очевидно, що цьому панові не подобалося, коли на його гарному чорному столі строгого дизайну лежали якісь речі, бо на стільниці не було анічогісінько. Вона була абсолютно пуста, як і будь-яка інша поверхня в цьому кабінеті. Не було нічого на маленькому елегантному сталево-скляному столику для кави, що стояв рівно посередині між двома дизайнерськими кріслами. Не було нічого на двох дорогих шафах для документів, що стояли в задній частині кімнати. Не було книжкових полиць; книги якщо й були, то либонь приховані за білими дверима великих непоказних вбудованих шаф; і хоча на стіні висіла суцільно чорна картинна рама, вона скоріше за все була лише тимчасовою помилкою, бо картини в ній не було.

Кейт здивовано подивилася навколо.

— У вас тут є хоч якісь прикраси, пане Стендіш? — спитала вона.

На мить її американська відвертість збентежила його, але потім він відповів.

— Так, у мене є прикраси, — сказав він і висунув третю шухляду. Звідти він вийняв маленьку порцелянову фігурку кошеняти, що грається клубком ниток, і рішуче поставив фігурку перед собою на стіл. — Будучи психологом, я знаю, яку важливу роль відіграють прикраси в живленні людського духу, — виголосив він.

Він поклав порцелянове кошеня назад у шухляду й з м'яким стуком закрив її.

— Отже? — він склав свої долоні перед собою на столі й запитально подивився на Кейт.

— Дуже ласкаво з вашого боку прийняти мене без попередження, пане Стендіш…

— Так, так, це ми вже з'ясували.

— Але я певна, ви розумієте, що таке газетні дедлайни.

— Про газети я знаю не більше, ніж мені цікаво про них знати, пані… гм… — він знову відкрив шухляду. — Пані Шехтер, але…

— Ну, це одна з причин того, що я вирішила звернутися саме до вас, — чарівно збрехала Кейт. — Я знаю, що ви стали жертвою певної… невдалої слави, і подумала, що вас може зацікавити можливість обговорити деякі більш цікаві аспекти роботи в лікарні Вудсгед, — вона дуже мило усміхнулася.

— Лише тому, що ви звернулися до мене з найкращою рекомендацією від мого дуже доброго друга та колеги пана… гм…

— Франкліна, Алана Франкліна, — підказала Кейт, щоб психологові не довелося знову зазирати в шухляду.

Алан Франклін був лікарем, на прийом до якого Кейт ходила кілька разів після смерті її чоловіка Люка. Франклін попередив її, що Стендіш, хоча й блискучий спеціаліст, є дуже нестандартною людиною, навіть за стандартами свого фаху.

— Франкліна, — продовжив Стендіш, — лише тому я погодився вас прийняти. Дозвольте мені одразу попередити вас, що якщо після цього інтерв'ю я дізнаюся, що в газетах знов з'явилося облудне «Щось бридке у Вудсгеді», я… я… «Я так на вас помщусь, Що цілий світ… Так, світ я потрясу…»

— «Нечуваним, невиданим ще страхом!»

Стендіш прищурився.

— «Король Лір», дія друга, сцена четверта, — сказав він. — І правильно там «жахом», а не «страхом» [7] «Король Лір» цитується в перекладі М. Рильського. .

— Думаю, ви маєте слушність.

«Дякую, Алане», — подумала вона. Вона усміхнулася Стендішу, який розслабився, задоволений своєю перевагою. «Як дивно, — міркувала Кейт, — що найлегше маніпулювати саме тими, хто має потребу ставити на місце інших».

— То про що саме ви хочете дізнатися, пані Шехтер?

— Вважайте, що я не знаю нічого, — сказала Кейт.

Стендіш посміхнувся, неначе хотів сказати, що ніщо не могло бути приємнішим, ніж таке припущення.