Дэниел Киз - Доторк

Карен схлипувала й вигинала спину. Барні бачив, як їй боляче.

«Будь ласка, Господи, — тихо молилася Карен, — тільки б ми прибули туди вчасно. Будь ласка, Господи, не дай мені втратити дитятко. Обіцяю, що любитиму цю дитинку, хоч би що з нею було. Я любитиму її, піклуватимуся про неї й буду хорошою матір’ю. Тільки нехай народиться. Знаю, що я була не дуже релігійною людиною, бувало, що заперечувала Твоє існування, але зараз каюся. Боже. Я вірю. Я вірю. Лише не дай мені втратити дитину. Я віритиму в Тебе завжди. Обіцяю, Господи, лише не дай… не дай… а-а-а-а-а-а-а-а! Чому воно має так сильно боліти, Господи? Чому стільки болю?»

Бідний Барні, навіть не може на неї дивитися, подумала вона. Він би точно згодився взяти на себе її страждання, але від вигляду того, як її мучать пологи, лише скулився. Він хороша людина. Карен не звинувачувала його в тому, що сталося між ним і Майрою (він завжди любив, завжди хотів Майру, але вона пішла геть, а він залишився), і знала, що може на нього покластися.

— Барні, машина!

Він різко крутнув кермо, виїхав на тротуар і вгатив по гальмах, коли хтось їх підрізав. Стискав кермо так, наче хотів його зламати, увесь трусився, піт стікав йому по обличчі.

— Усе добре, Барні, — прошепотіла вона. — Просто якісь недоумкуваті діти. Усе гаразд.

Барні послабив хватку. Зітхнув і відкинувся назад.

— Нам краще їхати далі, Барні. Немає часу.

Він кивнув і обережно рушив, примружуючись на задні фари автомобілів попереду. Але він їхав надто повільно, навколо загуділи клаксони. Повз них промайнула ще одна машина, водій крикнув:

— Прокинься, рагуль! — А тоді ще одна й ще одна, гул клаксонів, доки зрештою Барні не дав газу.

— Барні, не переймайся цим.

Він сильніше натиснув педаль.

— Ти надто поспішаєш.

— Я знаю, що роблю, — сказав він, наближаючись до останнього автомобіля, що обігнав його.

— Барні, ти йдеш упритул. Якщо він раптом зупиниться…

— Він може бути моїм зрячим оком.

Та десь за півмилі до лікарні автомобіль попереду заблимав правим поворотом і різко з’їхав з їхнього шляху. Без фар попереду, які б його направляли, Барні був змушений сповільнитися.

— Поклади руку на кермо, — попросив він. — Отут, біля моєї. Можеш допомагати мені кермувати, доки знову не почнуться перейми.

Карен підсунулася до нього й допомогла тримати авто посередині дороги, доки не побачила вогні лікарні попереду.

— Усе добре, Барні. Ми на місці. Уже все добре.

Зі скрипом шин він об’їхав кільцеву розв’язку.

Перед головним входом зібралося з десяток чоловіків, які заблокували сходи, коли автомобіль зупинився.

— Виходь зі свого боку, — прошепотів Барні, відчиняючи для неї дверцята. Коли Карен завагалася, він легенько підштовхнув її. — Уперед.

Вона вийшла з боку, що був ближче до лікарні. Чоловіки блокували вхід, а позаду них, по той бік скляних дверей, вона бачила кількох чоловіків у білому, — лікарів та інтернів, — медсестер та кількох інших людей, що визирали із залитого світлом вестибюля.

— Краще поверніться в машину, місіс Старк, — озвався Оскар Верн, із заправки. — Добре подумайте, чи потрібні вам тут проблеми.

— Але мені потрібен мій лікар. У мене дитина народжується.

— Вибачте, місіс Старк, але тут і моя жінка також.

— І моя дочка! — гукнув Мартіно, перукар. — І я не дозволю, щоб вона чи мій онук заразилися тим радіоактивним пилом.

Карен подумала, що зараз зомліє, проте вхопилася за крило автомобіля в очікуванні нових перейм. Вона хапнула повітря й зігнулася, один із чоловіків кинувся допомогти, проте похопився. А тоді збоку її вхопив Барні, вона побачила в нього дробовика.

— Пауза вже десять хвилин, — промовив він.

— Містере Старк, навіть не думайте погрожувати нам дробовиком, — попередив один із чоловіків, і він упізнав містера Пітерсона, що жив через два будинки від них, чий собака підхопив трохи пилу з їхнього газону.

— Ні? А ви подумайте, — заговорив Барні. — Тут або ви, або вона. Мені нічого втрачати. Думаєте, мені не вистачить сміливості перестріляти вас усіх?

Натовп обурено загудів, деякі усвідомили, що він не жартує, проте Мартіно гукнув:

— Та блефує він!

— Це двоцівковий. Дріб з обох цівок розлетиться досить широко, так, що зачепить більшість із вас. І перезаряджаю я досить швидко. Вас чудово видно на фоні світла за тими скляними дверима. Попереджаю: я на межі. Якщо не заберетеся з дороги до того, як у неї знову почнуться перейми, — через кілька хвилин, — я перестану думати й просто прострелю нам вхід. Кажу вам: мені втрачати нічого. Але я вам скажу дещо інше. Ви всі боїтеся чогось, чого не існує. Так, ми обоє були заражені, але радіоактивного пилу вже немає. Вони повністю вичистили нас і наш будинок. Зараз ми страждаємо вже від наслідків радіації, але ні вам, ні вашим дружинам нічого не загрожує. Хіба що ви захочете нас зараз зупинити.