Дэниел Киз - Доторк

— Слухайте, у вас там буде сьогодні вільне місце? — запитав Барні. — Це терміново.

— Хвилиночку. Я переведу вас на приймальний відділ. — Медсестра в приймальному сказала, що так, у них є вільне ліжко, бо якісь люди скасували свій приїзд сьогодні зранку.

— Добре, — гукнув він. — Передайте лікареві Лірою. Ми скоро будемо.

— Як звуть породіллю?

— Карен Старк.

Пауза.

— Хвилиночку, — і Барні здалося, що слухавку притисли долонею.

За мить вона знову з’явилася на зв’язку.

— Вибачте, містере Старк, але я дуже помилилася. Те ліжко вже зайняте. Його забрали, напевно, коли я була на перерві, і…

— Не верзіть херні! — гаркнув він. — Місце було вільне, доки ви не почули, хто ми такі. Я везу її до вас.

— Що таке, Барні?

— Нічого! Я про все подбаю, — крикнув він. А тоді в телефон: — Чули, що я сказав? У неї відійшли води, перейми кожні двадцять п’ять хвилин. Це буде передчасна дитина, а я не встигну до Детройта. Ви близько. Мусите її взяти.

— Вибачте, містере Старк. Місця немає.

— Та йдіть ви. Передайте Ліроєві, що ми будемо.

— Але, містере Старк…

Він вгатив слухавкою по телефону.

— Барні, я не хочу ніяких проблем.

— Бояться, що ми заразимо всю їхню срану лікарню.

— Барні, я не хочу, щоб усе було так. Будь ласка, опануй себе.

— Тихо. Двадцять хвилин минуло після останніх. Ходімо. Сядемо в машину.

— Як ти вестимеш? Ти ж погано бачиш. Небезпечно.

— Світло я бачу, — кинув він. — Їхатиму за задніми фарами машин переді мною. Казатимеш мені, коли повертати. Треба буде просто тримати дистанцію між мною й машинами попереду. Так разом і доїдемо.

Він допоміг їй звестися з ліжка, проте, як тільки Карен сперлася на нього дорогою сходами вниз, він усвідомив, як у нього ослабли ноги. Барні постійно з подивом віднаходив якісь нові слабкості в тілі. Та зараз не можна піддаватися слабкостям. Він мусить доставити її в лікарню, а вже там розібратися з іще однією проблемою.

Після того, як Барні поклав валізу й Карен у машину, то повернувся й витягнув із шафи дробовика. Перевірив, чи обидві цівки заряджені, і кинув кілька запасних патронів у кишеню куртки. Коли Карен це побачила, то стала благати, щоб він облишив зброю, але Барні проігнорував її та обережно виїхав на дорогу.

— Нам це знадобиться, — пояснив він. — Розійдеться новина, що ми їдемо. Деякі з них можуть спробувати нас зупинити. Не думаю, що мені доведеться цим скористатися, але, можливо, треба буде пригрозити.

Карен продовжила протестувати, але знову напав біль, і вона вигнулася на сидінні.

— Барні, болить. Болить.

Він скоцюрбився якомога ближче до лобового скла, сподіваючись, що ніхто не їде з вимкненими фарами. Доведеться їхати аж до самої лікарні, орієнтуючись на габаритні вогні. Їхали вони повільно, Карен направляла його, попереджаючи, про наближення світлофора, де треба повернути, де зупинитися на пішохідному переході. Кілька разів Барні надто різко зрізав, виїжджаючи на тротуар, від чого її сильно трусило, але, здавалося, він зможе вчасно дістатися до лікарні.

Та що буде, коли вони туди приїдуть? Медсестра вже, мабуть, повідомила лікарів, а ще, напевно, якихось чиновників про ситуацію, тож усі вже знають про те, що вони наближаються. Питання полягало в тому, як сильно вони проти того, щоб Карен там народжувала, і чи буде час на розпал істерії в натовпі.

Та срана стаття. Якби не вона, усе б затихло, вони б проігнорували її присутність у лікарні. А стаття знову відродила той страх, ніби сталася ще якась аварія. І журналіст чітко натякнув на те, що навколо ще купа радіоактивного пилу, який «Трейсер контрол» не вдалося знайти.

Дехто, найпевніше, спробує перекрити їм вхід у лікарню. У такому разі Барні доведеться пригрозити їм дробовиком. Та чи зважиться він натиснути на гачок? Він думав, що так. Барні запевнив себе: якщо збереться агресивний натовп, він без ніяких мук совісті почне стріляти. І це буде не з ненависті (джерело ненависті в ньому вже висохло), а заради Карен. Він проведе її всередину, і вже не матиме значення — нехай роблять з ним, що хочуть. Єдине, що зараз важливо, — це щоб її прийняли в лікарню.

Навіть його почуття до дитини вже також не важать. Хоч якось, крізь біль, Карен заслуговує народити. Вона заслужила це чи то стражданнями, чи то терплячим очікуванням, чи якоюсь іншою поведінкою, яка дозволила її тілу створити людську істоту з множення клітин. Вона створила життя, — це творення триває й досі, — і тепер з’явилася загроза, що це незакінчене життя вискочить з печі її тіла надто швидко. І неважливо, ідеальне воно чи неідеальне, та вона має право завершити свою роботу.