Дэниел Киз - Доторк

Він уже хотів заперечити, але, побачивши рішучість на її обличчі, відступив.

— Гаразд. Якщо я знадоблюся, буду внизу.

Спустившись у студію, Барні зняв вологі покривала з Венери. Тепер відмінність впадала в око. Звісно, Карен набрала вагу. У неї стали повніші груди, відколи він ліпив її вперше. Барні торкнувся її плеча. Але Карен це чи Майра? Тепер він уже не впевнений. Якщо успішно поєднає обох в одну, це не буде жодна з них, а цілком нова жінка. Якщо поєднати не вдасться, не буде нічого.

Він не хоче, щоб вона народила дитину. Тепер навколо вдосталь проблем і без дітей. У нього немає сил боротися зі світом. Він хоче, щоб його лишили в спокої, щоб він міг упоратися зі стражданням, якщо стан здоров’я погіршиться. Усі медичні поради зводяться до одного. Заспокойся, відпочивай, не нервуйся. Раніше він відчайдушно хотів мати дитину, але тепер усе по-іншому.

Сидячи на дивані, Карен дивилася, як діти бавляться на газоні через вулицю, і загадувалася, про що зараз думає Барні. Очевидно, що тепер дитини йому не хочеться, та як він відреагує, коли вона народиться? Тепер, коли вона розповіла людям, це вперше здалося чимсь реальним. Треба було спочатку самій вирішити, а тоді вже розповідати кому-небудь. Що думала її мама перед народженням дитини? Лора Бредлі — жінка самозакохана, тож, напевно, лякалася від того, що її фігура роздується, спочатку через Майру, а тоді Карен. Та все одно Лорі Бредлі вдалося народити чоловікові двох здорових дівчаток.

Усе її життя цей відчутний доказ її родини заспокоював. Люди приїжджали до Елджина й покидали його, роз’їжджалися по офісах і заводах по всьому світі, доми зводилися й валилися, але цей дім з покоління в покоління залишався домом Бредлі. Вона належить йому, і саме тут народиться й виросте її дитина.

Карен підвелася й пішла до дверей, що вели в студію.

— Барні.

— Спустися сюди.

Карен спустилася й побачила, що він працює над Венерою, додає глини їй на перса й потовщує талію.

— То вже так видно?

— Ти вирішила? — не зважав він.

— Я хочу залишити дитину.

Барні відклав інструмент і витер руку рушником.

— Не поспішай з рішенням. Обдумаймо все разом.

— Це буде мій єдиний шанс мати власну дитину. Вона вже тут, формується всередині мене.

— Або деформується.

Карен відвернулася, і він пошкодував, що сказав це.

— Це шанс, яким я маю скористатися, — прошепотіла вона. Сіла на край стільчика, випрямила спину, намагалася стримати тремтіння. — Воно існує тут і зараз. Я ризикну всім і любитиму це дитя.

— Ну, я не можу пообіцяти того ж.

— Я й не очікувала.

Говорячи, Барні додавав глини їй на живіт, швидко обробляв масу, щоб роздути її навіть більше, ніж насправді.

Вона засміялася.

— Я ще так сильно не виросла.

— Ні, — не усміхаючись, погодився він, — але тепер я починаю бачити тебе такою. А я ліплю речі такими, якими вони мені здаються.

— Тоді я не хочу цього бачити, — сказала Карен, відвернулася й пішла нагору. Він нищить Венеру, перетворює її на щось інше через неї.

— Звісно, ні. Ти не хочеш знати правду. Хочеш жити у своєму казковому світі. Думаєш, це змінить твоє життя на…

— Наші життя. Кажуть, що дитина приносить зміну долі.

— Мені нічого не треба такою ціною.

— Ти все життя там просидиш, житимеш у світі незавершених творінь?

— Це нечесно. Ти, бляха, добре знаєш, що був час, коли я все закінчував. Були часи, коли саме відчуття глини, вигляд форми переді мною й того, як я собі це візуалізую, були найважливішими речами у світі. Як мені було класно, коли завершував роботу, бо я ніколи не турбувався про її завершення. Я просто працював, відчував, як глина міняється й оживає в мене в руках, і це було важливо. Закінчення було природне, не потребувало якихось додаткових думок чи турбот. Я досі працюю тому, що мушу чимсь займати руки. Можливо, це манія — працювати над матеріалом, міняти його, навіть знаючи, що з цього нічого не буде, бо я став надто критичним, надто дріб’язковим у цьому плані.

— Ти завжди казав, що не маєш судити власну роботу, що твоє завдання — творити, а інші нехай для себе вирішують, гарне творіння чи ні.

Барні засміявся.

— Звучить наче нотації дуже молодої мисткині. Коли ти молодий, то створюєш собі купу правил, даєш собі й іншим мудрі максими, за якими потрібно жити. Та митець не може припинити судити свою роботу, коли досягне певного рівня, знатиме відмінність між хорошим і поганим, правильним і неправильним. Ні, мені ще потрібне відчуття глини. Я ще хочу працювати. Хоча минуло вже багато часу, відколи я відчував щастя працюючи, але я принаймні ще можу працювати. А людина може марнувати своє життя й у набагато гірших перегонах.