Василий Бережной - В зоряні світи

Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п'ять — не більше — натрапили б на пошукову групу з екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам'яна товща метрів у двадцять п'ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!

З'явилася втома, почастішало дихання. «Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…» застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблукали в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б'ються, як у гігантському павутинні.

Відчувши, що він втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!

Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і, коли б юнак не підхопив її, упала б. Іти вона все-таки не могла. «Іди, іди сам! — гукала вона. — Може хоч ти врятуєшся!» Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечно головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто збоку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п'яний. Михайло хитався. Відстебнув порожній запасний балон і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.

Ноги в Мілька налились свинцем, іти стало важко. Голова туманилась. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. «А хіба ти не така ж пилинка? — зашепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…» «Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків — я їх пройду!»

Каміння стихало, Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б'ється його непокірне серце…

Здавалося б, що, відправивши пошукову партію, Плугар мусів був хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожного хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга й Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…

Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. «Спущу їм! Це їх врятує!» Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. «Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться». Промовивши «стережіться», Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. «Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились упавши, то цей балон їх може добити…»

Повернувся в «бібліотеку», перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив поміж стелажами кам'яних плиток.

Минула година і друга — ніхто не вертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…

Ходячи по «бібліотеці», Іван Макарович запримітив на стіні навпроти виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка, й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно відколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, — перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася замотана в якийсь матеріал постать селеніта. «Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…»

Перебирав різнокольорові кам'яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?

Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.

І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився, як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до «бібліотеки».

— Іване Макаровичу!

«Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…»

— Іване Макаровичу!

— Все в порядку!

«Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?» Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!