Василий Бережной - В зоряні світи

Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам'яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під скафандром покрилися потом. «Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зважити, обміркувати…»

Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур, Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Раптом його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. Першої миті він якось і уваги не звернув на показання шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Якщо стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його не вистачить.

Глибоко зітхнувши, Іван Макарович рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов розмірено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спалахували, неначе блискавки. «Ну, звичайно, вони загинули!.. Не вберіг, не вберіг!»

Діставшись до «бібліотеки» з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на пошуки… Загорського не пустив.

…Мабуть, легше було титану Атланту [7] Атлант (Атлас) — герой грецького міфу, який тримав небосхил. тримати небосхил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам'янів, ходив, зціпивши зуби; але ходив! Скільки разів кидався він на розшуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йому кам'яним мішком. Іван Макарович то спускався глибоко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до «бібліотеки», щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин, може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!

…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступила перед сонячним промінням. Спочатку воно зблискувало на вершинах високих гір, потім поступово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. «Серпик» ріс. Ось його ріжок черкнувся поваленої «Комети» — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з «підземелля» на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкістю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!

Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям. Раптом його ніби штовхнуло — схопився на рівні ноги і став на сидінні машини. В навушниках чувся якийсь шум! Може, це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульту рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важельками. Нарешті — тріск і уривок фрази:

— …Та…та…ку!

Ще кілька поворотів маленького важелька, і в навушниках зазвучало зовсім чітко:

— Комета, комета… Ідемо на посадку! Незабаром Загорський побачив і саму ракету. Наче велике срібне веретено поволі спускалося з чорного неба. З нижнього кінця його вихоплювався золотий сніп. Ось «веретено» сховалося за гірськими шпилями. «Чи вдало сіли?» тенькнуло Миколине серце. Він почав швидко працювати на передатчику.

— Вітаємо з прибуттям, товариші! Наше місцезнаходження…

Зв'язок встановити вдалося! «Комета-2» сіла благополучно неподалеку першої ракети. Загорський хотів під'їхати до них всюдиходом, але мотор не працював: мабуть, від різкої зміни температури щось у ньому попсувалося. Тоді він попросив їх прибути сюди якомога скоріше.

Нервово походжав біля всюдихода. Здавалося — їх довго немає. А коли вони прибігли, — троє дужих, швидких, як вітер, — від хвилювання він не міг вимовити й слова. Дружні потиски, обійми.

— А де ж ваш екіпаж?

— Ходімо, ходімо, не можна гаяти й хвилини! — вигукнув Загорський і першим спустився до входу в тунель. Цього разу він просто стрибнув у глибоке річищу. А за ним і прибулі товариші. В тунелі, спускаючись гігантськими сходами до храму, Загорський розповів про нещастя. Ішли не зупиняючись й на мить. Навіть зотлілі селеніти не звернули на себе їхньої уваги. Вони тут пролежали довгі тисячоліття — почекають і ще, а Ольга та Михайло…

Сходили з яруса на ярус.

Нарешті — «бібліотека». Ось і той злощасний кам'яний люк.

Тепер, коли далека Земля надіслала допомогу, коли поруч були товариші, в серці Івана Макаровича з'явилась надія. Йому хотілось вірити, що Михайла й Ольгу все-таки вдасться врятувати.