Василий Бережной - В зоряні світи

— Печера?

— Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної форми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Макаровичу? І дно річища якесь підозріле — неначе шосе!

— Може в вас галюцинації, Миколо? Як ви себе почуваєте?

— Ну, що ви, Іване Макаровичу! Спускайтесь, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика — там зовсім темно.

Не без остраху взявся Іван Макарович за мотуз. Але спустився на диво легко — очевидно, допомагала невелика сила тяжіння. Діткнувшись дна «річища», професор швидко підійшов до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий — метрів 10, в ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.

— Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони включили свої ліхтарі і почали мацати світлом стіни, дугасту стелю. Так, сумніву не було: каміння мало форму продовгуватих шестикутників, і все це могли створити лише розумні істоти.

Зайшли в тунель. Микола постукав молотком по стінах — камінь навіть не облущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійсність — вони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її робота… Ясно видно — рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх могла тільки жива рука і око, освітлене розумом!

— Що ви скажете, Іване Макаровичу?

— Я скажу те, що й ви думаєте: ми натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивілізації.

— Чому останки? А що як… що як вони ще живуть у надрах планети?

— Оце вже фантастика, друже мій.

Хвилин десять вони йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике сонячне коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Прогорнувши пил, побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в один, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони знаходяться: під рівниною, на якій лишили всюдихід, чи під горами по той бік «русла».

Раптом на віддалі метрів п'ятнадцяти-двадцяти підлога обірвалася — світло ліхтаря вільно падало кудись вниз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. Скільки сягали електричні промені — стільки й виднілися зникаючі в глибині пороги. Вони видавалися порогами гігантів — такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними сходити, як звичайно, а лише зістрибувати: кожен сходень мав приблизно метрову висоту.

Так вони і йшли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, обпираючись правою рукою об його плече, а лівою — тримаючись просто за карниз.

— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Оцей підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий може тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх зі всіх боків, невідомість, яка чекала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від всього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. — Мабуть, селеніти були собі нівроку, — продовжував він, — якщо ходили по таких сходах… А. взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумались, — відгукнувся Загорський. — А правда, Іване Макаровичу, все це дуже дивне, ніби сон?

— Дивне… Це не те слово. Що дивного в тому, що життя таке різноманітне в своїх проявах? Тут краще сказати: цікаво! От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс, там побачимо щось інше…

— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього земного… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шестигранні колони з якогось блискучого відполірованого каменю. Цим колонам не було числа — вони стояли, як гігантський кам'яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спалахнули в проміннях ліхтарів знайомі сузір'я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло просувалось далі.

Іван Макарович і Микола пробирались між колонами, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало міріади голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалось багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися викладені з мозаїки сузір'я, сріблився якийсь великий диск (Микола здогадався, що то — Земля).