Василий Бережной - В зоряні світи

— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій скафандр то на професора, то на голубу долину.

— Зараз дізнаємось, — відповів Плугар. — Зафотографуйте на колір.

Професор пішов уперед, і Загорському здалося, що він іде по воді, іде по хвилях і не тоне. Микола дістав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.

Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, із них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?

— Навіть у каліфів із казок ІІІахерезади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, підходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!

— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він вказав на кам'яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав метеорит… Потім дослідимо цю долину. Поїхали!

Коли б хто міг зафотографувати на кіноплівку, як всюдихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, це були б чудесні кадри документального фільму. Гусениці машини відкидали цілий дощ камінців, а вони виблискували в променях сонця, неначе голуба вода. На шляху всюдихода дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати оцю машину, зупинити її залізну ходу. Але марно! Метал підминав каміння, несучи далі й далі своїх неспокійних господарів.

Чим довше їхали Іван Макарович та Загорський, тим різноманітнішими були краєвиди. То перед ними здіймалися червонясті гори, то простелялися вкриті сірим порохом рівнини. Інколи далина синіла точнісінько як ліси, оповиті серпанком. Але лісів не було, навколо лежали всякі мінерали — може й такі, які лише сняться геологам.

Всюдихід ішов зигзагами, йому доводилось часто петляти, обминаючи то кучугури жовтого піску, то сиве, поколоте каміння. Та ось шлях перетнуло вже знайоме Загорському висохле річище. Обходячи гірський кряж, воно звивалося біля його підніжжя, широким обривистим каналом відділяючи рівнину.

Микола потягнув на себе лівий важіль бортового фрикціона, повернув машину вздовж крутого берега, сподіваючись обійти перепону. Але руслу тому кінця не було. Зупинились. Загорський зійшов на пагорб. Звідси він побачив, що канал не тільки не відходить убік, а навпаки — величезною дугою тягнеться із сходу на захід. Як тут поїдеш на північ?

Професор у задумі стояв на крутому березі. Ні, не легко дістатись до величного кратера Тихо Браге! Навіть далекі підступи до себе він завалив скелями, покраяв ущелинами-каналами…

Широко ступаючи, Загорський підійшов до професора, і вони почали перемовлятися через свої рації.

— Іване Макаровичу! — сказав Загорський. — Нічого втішного нема. Це русло пішло на захід.

— Що ж ви пропонуєте? Повертатись ні з чим?

— Ні. Може попробуємо кирками прокласти спуски в канал? Тут небагато треба: мотор сильний, витягне.

— Оце ідея! — підтримав професор. — Але спочатку давайте обстежимо канал, знайдемо зручне місце. Значить, зробимо невеликі обвали берегів і переберемося?

Загорський дістав з багажника мотуз, розмотав його, закріпив один кінець за гусеницю всюдихода, другий — кинув з крутого берега. Вхопившись руками за мотуз, а ногами впираючись в прямовисну стіну урвища, він легко дістався дна. Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський вийняв з-за пояса молоток, постукав по стіні.

— Спуск зовсім не важкий, Іване Макаровичу, — радіював Микола. — А порода тут міцна — граніти і базальти. Пройду далі.

— Ідіть, але часу не гайте.

Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік, і час від часу підходив до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох і щебінь та стукав молотком по дну.

Іван Макарович подивився вдалину — вершини високих гір біліли, неначе в снігу. «Ех, думав Плугар, коли б то справді був сніг! Якби була тут вода! Оце не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?» Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз — Миколи не видно, наче крізь землю провалився!

— Миколо! Миколо! — вже з тривогою радіював Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.

— Я тут! — почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак відділився від стіни, ніби вийшов з неї. — Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!