Василий Бережной - Дiти одного Сонця (на украинском языке)

Михайло запалив сигарету i, солодко затягуючись, сказав:

- Я знаю, дехто в Академiї схильний пiдтримувати теорiю про марсiанське походження людства. Але ж нi ти, нi хтось iнший не пояснили того факту, що... гм... нащадкам тих марсiан, якi нiбито переселились на Землю, довелося пройти школу палеолiту, потiм мiдi i бронзи... Чому так сталося?

- Нiчого дивного, що в моїй гiпотезi ще є чимало темних мiсць. Було б дивнiше, коли б їх не було. I оце теж: чому вони, або їхнi нащадки, змушенi були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної вiдповiдi. Можливо, перше поколiння прибульцiв не змогло адаптуватися i загинуло, адже параметри Землi - тяжiння, сонячна радiацiя, атмосфера i гiдросфера - iстотно вiдрiзняються вiд марсiанських. Залишилися, скажiмо, дiти, пiдлiтки, у яких поступово виробилися пристосувальнi реакцiї. Зрештою, не можна виключати i катастрофи. Так що...

- Все одно, бiлими нитками шито! - кинула знервовано Олена. - Де ж їхнiй космiчний флот? Не знайдено ж i уламочка!

- Ти не уявляєш, люба, що таке мiльйони рокiв, - лагiдно зауважив Новик. - Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрiбнi космiчнi кораблi, а навiть велетенськi мiста. Для Вавiлона, скажiмо, вистачило якихось двi тисячi рокiв. А мiльйон чи п'ять... Якби жителi покинули найбiльше мiсто Землi - Мехiко, воно б зникло без слiду, дарма, що розташоване на висотi понад два кiлометри. I потiм - деякi слiди все ж таки лишилися...

- Баальбекська веранда? - обiзвався Михайло. - В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавнiй об'єкт i споруджений не з метою космоплавання.

- В кожному разi, ви, - Новик перевiв погляд з Олени на Михайла, мусите визнати: взяти участь у цiй експедицiї - це мiй моральний обов'язок.

- Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землi... - зiтхнула Олена. Ти от говориш про мiльйони, а мене страшать кiлька рокiв...

- А... не можна було... вам обом? - запитав Михайло.

- Не схотiла. - Новик окинув дружину радiсним поглядом. - А я й не наполягав. Сам розумiєш: скарб треба берегти. Гадаю, п'ять рокiв промине - й оком не змигнеш.

- I все-таки, - вiв своє Михайло, - я глибоко переконаний, що колискою людства є Земля i тiльки Земля.

- Надворi космiчна ера, - заперечив Новик, - а мислення у нас... приземлене. Якщо твою формулу розширити, все стане на свої мiсця: колискою людства є Сонячна система i тiльки вона.

- Е, нi, - заперечив Михайло, - я не хочу включати жодної iншої планети. Я - землянин до останньої клiтини. Такий феномен Природа створила у мить натхнення... Отак вони сперечались, вiдшукуючи аргументи з рiзних наук про Землю i Космос, але найшла коса на камiнь, кожен обстоював свiй погляд. Олена, зрозумiло, тягла руку за Михайла, марно сподiваючись, що чоловiк передумає i вiдмовиться летiти. Проте Новик був непохитний, вважав цю експедицiю головною подiєю свого життя, говорив про "внесок в науку", моральний обов'язок, поклик долi тощо.

- Ну що ж... - Олена якось безпорадно усмiхнулася. Була схожа на маленьку дiвчинку, якої цурається батько. - У такому випадку побажаймо успiхiв у безнадiйнiй справi нашому впертому "марсiаниновi"!

Костянтин Федорович помiтив, як затремтiли її губи.

- Дякую, Оленятко! - сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе. - А якщо будуть якiсь труднощi... - Обернувся до Михайла: - Я сподiваюся, ти виручиш, допоможеш?

- Авжеж. - Михайло знiтився, вiн мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше. - Не май сумнiву...

Коли через кiлька днiв прощались на космодромi, Новик мiцно обняв свого друга i ще раз попросив пiклуватися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемнiла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останнi хвилини казав їй заспокiйливi, нiжнi слова, та позбутися тривожного передчуття так i не змiг..

III.

Пiщана буря - явище на Марсi не рiдкiсне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослiдникiв у скафандрах, обвiшаних iнструментом, були заскоченi зненацька. Мiрiади пiщинок запорощали по шоломах та окулярах.

- Холера ясна! - почувся в навушниках голос Миколи Рудого. - Може, повернемось?

Зупинились, розглядаючись навколо. Крiзь пiщанi хвилi, що набiгали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовванiли неподалiк. Свiтло скаламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблукати. I хоч запаси води i кисню достатнi, але все ж таки...

- Давай, мабуть, дiйдемо, - сказав Новик, - тут рукою подати. Переждемо. Тiльки треба зв'язатися.

Рудий не заперечував, розмотали свої "ласо" i, з'єднавши їх защiбками, почовгали по сипучому пiску.

Пiд крутою горою знайшли собi прихисток. Пiщанi потоки тут робили траєкторiю, як ото водоспади на далекiй Землi, отож, розташувалися пiд ними, вирiшивши чекати, скiльки буде можливо. Цi марсiанськi бурi ще недостатньо вивченi, свою безглузду роботу - пересипання мiльйонiв тонн пiску з одного мiсця на iнше - вони провадять iнколи цiлими тижнями, а найчастiш - кiлька годин. Та ось удалинi загримiв грiм, - певна ознака, що буря дiйшла свого пiка, скоро почне стихати.