Владимир Бабула - Пульс всесвiту

Пегас судорожно вчепився в стiл з екранами.

— Доки я не доведу свiй план до кiнця, вiдкриття з рук не випущу!.. Ви уявляєте, що трапиться, якщо комусь заманеться зловживати ним? Або ж його вкрадуть — вкрадуть, а потiм нiхто й не згадає про мене… Чи, може, скажете, мало було викрадено великих винаходiв?.. Справдi, передавач завдає менi багато клопоту. I все одно в мене є надiя. За попереднiми розрахунками, гравiтацiйний передавач потребуватиме такої ж кiлькостi енергiї, як звичайна радiостанцiя.

— А чи не зрадить вас велика витрата електрики? — запитав я.

— Нi, енергiю я беру безпосередньо з мережi, без лiчильника. Звiсно, в iнтересах людства, — хихикнув Пегас.

— Дивно! — сказав я з iронiєю. — Боїтесь, що хтось украде ваше вiдкриття, а самi, м'яко кажучи, на кожному кроцi обкрадаєте людське суспiльство, правда запевняючи, що це — в його iнтересах… Але хто може поручитись, що ви не зловживатимете вашим вiдкриттям, не використаєте його проти людства?

М'ясисте обличчя Пегаса заграло всiма барвами.

— Ви забiгаєте, редакторе, надто далеко! Адже я — порядна людина i не плекаю потаємних думок!

Я хотiв заперечити, що чесна людина не краде, але побоявся бурхливої сутички. А тепер шкодую, що не пiдтяв цього, щонайменше сказати, дивного вченого.

— Мир не можна захистити нiякими таємничими променями, — сказав я з удаваним спокоєм. — Людство вже прокинулось, i я твердо переконаний, що остання свiтова вiйна була справдi останньою. Зараз не час для вiйн. Перший радянський супутник, сигнали якого ви самi перехопили, скерував погляди людства в протилежному напрямку — нагору, до Всесвiту. Тож не чiпайте людський мозок, бо це небезпечно, та й потреби в цьому немає. Мозок — надто чутливий орган. Це вам не кiбернетичний Ферда, з яким ви можете робити все, що заманеться!

Я замовк, Пегас також мовчав. Я тодi подумав, що своїми полум'яними словами вплинув на нього. Але мої iлюзiї розлетiлися, як сухе листя пiд вiтром.

— Хоч ви й говорите красиво, та все ж недооцiнюєте небезпеку загрози вiйни. Менi здається, що ми не розумiємо один одного. Ви — редактор i письменник, а я — розсудливий учений. Я знаю, що роблю. Я не можу допустити, щоб голем, [1] Голем — в єврейській міфології глиняна істота, що раптом ожила. (Прим. перекл.). якого воскресили наука i технiка, пiд час свого походу розчавив мешканцiв нашої планети. Вiн уже зiп'явся на ноги i руйнує все, що трапляється йому на шляху. Я крокую поруч i чекаю слушного моменту, щоб перетворити його знову на мертву глину.

— На жаль, я не цiлком вас зрозумiв. Що ви маєте на увазi пiд словом «голем»?

Пегас примружився так, нiби йому в очi потрапив дим.

— I пiсля цього ви називаєте себе письменником-фантастом?! Цей голем сучасна технiка, а точнiше — атомна енергiя. Вона вислизнула з рук людини, вона знищить свого вiдкривача!

— Ваш голем може з таким же успiхом опалювати будинки й заводи. Навiщо ж його знищувати? — заперечив я.

Замiсть вiдповiдi Пегас вийняв з кишенi годинник-цибулину.

— Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.

— I ви не боїтесь мене випустити? Я аж нiяк не вiдчуваю себе зобов'язаним зберiгати вашу таємницю.

— Я не знаю, що таке страх. При здiйсненнi цього величного завдання вiн шкодив би менi! — сказав Пегас крижаним тоном. Потiм несподiвано обернувся i схопився за один з важелiв пульта керування.

Спалахнуло якесь слiпуче свiтло.

Я втратив свiдомiсть.

Ми — найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море… Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску… Та тiльки що ж — нiчого цього немає… Трапилась катастрофа… Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi…

Нi, ми не зазнали аварiї. Ми — шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!

Тиждень тому не витримав Манго — найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.