Владимир Бабула - Пульс всесвiту

Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?

Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.

Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.

В променях лiхтарика заблищали скалки — об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.

Але Пегасове ложе було пусте!

Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було… А чи був вiн взагалi коли-небудь?

Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.

Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим… А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу…

Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.

В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.

Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.

Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.

Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.

Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.

Ще кiлька поквапливих крокiв — i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.

Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.

Однак я скоро потверезiшав.

"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi, — подумав я. — Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" — мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.

Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.

Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.

Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?

Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.

На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.

— Два камiнцi — камiнець… три камiнцi — вогник… — спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.

— Дядю, йди зi мною гратись! — покликала дiвчинка, побачивши мене.

"Нарештi жива iстота! — зрадiв я. — Раз тут дитина, значить, близько й матiр…"

— Дiвчинко, а де твоя мама?

- Я не дiвчинка, а Єва! — заперечила вона.

— Ну, гаразд, Євочко… — засмiявся я з полегкiстю. — Ти тут живеш?

— Що ви! — проспiвала дiвчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простiр.

— Десь тут напроти? — вивiдував я.

— Що ви! Там далеко, за мостом!

— За мостом через Влтаву?

— Так, за Карловим мостом.

— А де твоя мама? Пiшла до магазину?

— Що ви! — покрутила вона голiвкою. — Мамуся дома.

— Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?

— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тiльки ти не кажи нiкому!

— Отже, ти втекла… Так, так… I далеченько… Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,

— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дiвчинка. — Я тепер сама не знаю, як iти.

— Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,

Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.

— Не бiйся, дядю, це лiтаки! — втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.

Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще, — швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.