Володимир Михановський - Пастка

«Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють механізми».

Кожен сантиметр шляху давався ціною болю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжіння був спрямований майже паралельно коридору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях – насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між двома сусідніми насічками – метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.

«Ех, конструктора б сюди», – з люттю подумав Стафо.

Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки – падав так, що аж перехоплювало подих, – Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудово розумів, що тільки завдяки стисненому повітрю він витримує перевантаження. А прискорення сили тяжіння – штурман це відчував– дедалі зростало. І тому треба було поспішати. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.

Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з другої насічки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо ніяк не міг пригадати, як він дістався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував тільки біль у долонях, що перетворилися в суцільні криваві пухирі.

Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.

Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.

Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

– Де ти був, Роб? – спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.

– У кают-компанії.

– Що ти робив?

– Лежав.

– Лежав? Чому?

– Не міг підвестися – щупальця підгиналися.

– А зараз?

– Стало ліпше.

«Ось що означає самонастроювальна система! – подумав Стафо. – Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!»

– Але чому ви тут? – спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. – Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?

– Про це потім, – нетерпляче відповів Стафо, – а зараз принеси мені маніпулятор.

– Для умов з підвищеним тяжінням?

– Авжеж.

Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.

Нарешті Стафо міг пересуватися! Його побите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками – широка прямокутна планка, поспіль усіяна яскріючими різнобарвними кнопками.

Отже, за діло! Перш за все – в штурманську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло «Репати». Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здавалася живою. Біля бокових дюз – з них вихоплювалось довжелезне сліпуче полум’я – хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всі інші частини корабля, а особливо ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, попрямував до головної рубки.

Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, «Рената», попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошуючи зустрічні метеори й метеорити, його друзі прокинуться через тридцять вісім діб. І Марійка теж. А він, чи доживе він доти? Останнім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.

Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували і гасли – машина вирішувала завдання, що його їй поставив Стафо – уточнити час гальмування «Ренати».