Володимир Михановський - Пастка

– Це воно, – з глибокою переконаністю повторив Стафо.

– Що ж це, Стафо? – капітан співчутливо подивився на штурмана – його змарніле обличчя палахкотіло гарячковим рум’янцем.

– Це – магнітне поле!

І Стафо детально розповів капітанові й Іскрі про своє відкриття. Роб, за його наказом, наводив безліч цифр та інших даних різноманітних вимірів, що були пророблені за час, поки «Рената» падала в магнітну «яму».

– Найвірогідніше, магнітне поле заклинило внутрішні реле біованн. Це тільки вам двом пощастило уникнути цього – певно, коли ви заходили в біованни, то вже змінилась потужність магнітного поля.

– Ввімкнути реле пробудження ми змогли б тільки на Землі, – сказав Іскра, – але до Землі далеко.

– А що як спробувати відкрити ванни? – Стафо переводив погляд з капітана на Іскру. – Якщо є хоча б один шанс із тисячі… Краще вже нам усім разом…

– Ні, – різко відповів капітан. – Ми не можемо ризикувати життям своїх товаришів. Поки вони в анабіозі, їм ніщо не загрожує. – Капітан помовчав. – Ми повинні вирватися з пастки й урятувати наших товаришів.

«Вирватись… – подумав Стафо. – А як з неї вирватись?»

Минуло кілька днів. Маленький екіпаж «Ренати», за наказом капітана, жив звичним життям. Зробили навіть прогулянку на яхті по Чорному морю.

Весь час люди напружено думали, як вирватися з полону. Що для цього зробити? Ввімкнути на повну потужність всі дюзи – головні, аварійні, посадочні? Спалити все пальне – до останнього грама…

Капітан ще раз глянув на шкалу магнітометра і похитав головою:

– Це нічого не дасть.

Погляд його зупинився на картині, написаній просто на пластику стіни, над радіопультом. Це була єдина картина в головній рубці. З Уральського ракетодрому стартував планетоліт «Волга» – перший корабель, що досяг Венери з людиною на борту. Вдалині видно радісні обличчя людей, що проводжають ракету в невідому путь. Але капітан вглядався не в планетоліт, не в ажурні бані й вежі ракетодрому… Другий план картини зображував маятниковий годинник на тлі величезної земної кулі.

Капітан кинувся до столу. Олівець лихоманково заковзав по паперу. Формула Жуковського… Реактивна сила струменя. Рівняння Ціолковського. Цифри, цифри… Нарешті капітан здогадався ввімкнути електронну машину. Різнокольорові мікролампочки на ній одразу ж заморгали, ніби розуміючи капітанову нетерплячку. Брагін читав результати просто з перфострічки.

Перемога! Всіма десятьма пальцями він почав натискати кнопки виклику. За кілька хвилин у рубку вбігли розгублені Іскра й Стафо. Слідом за ними вкотився Роб (решта роботів перебували на своїх місцях).

– Маятник! Маятник! – голосно повторював капітан, сяючи.

Капітанова ідея була проста до неймовірності: розгойдати «Ренату» на зразок гігантського маятника. Розгойдати її навколо мертвої точки, починаючи з малих коливань, поступово збільшуючи розмах. І тоді «Рената» врешті-решт повинна вискочити, як стріла, з магнітної пастки.

– Чудово! – не стримався Стафо.

– Але, певно, час розгойдування…-Іскра затнувся.

– Авжеж,– зітхнув капітан,– часу мине багато. Я накинув уже…

– І скільки? – видихнув штурман.

– Біля дванадцяти років.

– Але це єдина можливість вирватися, і можливість реальна, – сказав Іскра Гор.

Кожен у рубці перебував на своєму місці. За пілота був Стафо. Іскра Гор низько схилився над пультом слідкуючої системи.

Оглянувши товаришів, капітан ввімкнув екран кругового спостереження. Червонясті магнітні хмари, мов живі, ворушились на поверхні зорельота. Вони сповзали до корми і зривалися з неї, скажено обертаючись. Нерухомо горіли холодні зорі. Здавалося, струнке тіло «Ренати» тремтить од напруги, набираючи швидкості. З ії дюз вихоплювалося сліпуче багатокілометрове полум’я…

«Рената» почала свій страшенно далекий шлях до рідної Землі.