Володимир Михановський - Пастка

Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.

Швидко роздягнувшись і акуратно склавши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спеціально розрахованою для Марії кривою, вона насичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.

Марія не втрималась, похитнулась, і гнучкі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щупальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну – залишиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підніматиметься вище і вище… і потім… потім провалля в мертвий сон.

І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.

«Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…»

Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила радість: значить, вона відчинила люк і тепер перебуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику – уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурманську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всі біованни…

Що діяти? Він приречений. Стафо метнувся до люка, але на півдорозі безпорадно зупинився, зрозумівши – пізно. Всі його товариші охоплені глибоким анабіотичним сном. І Марійка, певно, там. Вона обов’язково там!… Ну, що ж, якщо він, Стафо, й загине, це не зіб’є «Ренату» з правильного курсу, його друзі, безперечно, розгадають таємницю гальмування зорельота і знайдуть шлях до рідної планети.

Але ж до дідька безглуздо загинути через дурну випадковість. Та ні, він так просто не здасться. Стафо облизнув смаглі вуста. Насамперед треба вжити заходів проти перевантаження. Бігти назад, в рубку, де є протиперевантажне крісло? Ні, не встигне…

Ага! Наглухо затягнувши застібку комбінезона, Стафо швидко крутнув регулятор невеликого балона із стисненим повітрям, вмонтованого всередині комбінезона. Комбінезон одразу роздувся, мов куля, щільна прогумована тканина облягла, стиснувши ноги штурмана, і погнала кров у верхню частину тіла. Від приливу крові Стафо відчув легке запаморочення.

Несподівано тіло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стіни коридору. Стафо не встиг викинути руки і боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо відчув у роті солонуватий присмак. Одночасно до горла підступила нудота. «Ну, ось і все», – тільки й устиг подумати Стафо. Останнім зусиллям волі він забрався в куток відсіку, за повітряний кондиціонер. Кондиціонер мірно дзижчав, мовби нічого не трапилось.

Він опам’ятався від того, що автосистема комбінезона ввімкнула кисневу подачу. Стафо жадібно ковтав гостру, свіжу цівку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовірним зусиллям Стафо звільнив з-під свого кількатонного тіла руку й поволі присунув до очей. На це він витратив хвилин з десять. Та зусилля штурмана виявились марними: годинник розбився від удару об крицеву штангу.

Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тіло боліло.

Перш за все вимкнути кисневу подачу: кисень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що відходив од шолома, Стафо стиснув його зубами і ледве не скрикнув від болю – передній зуб, котрим він натиснув, був вибитий і тримався на одній ниточці. Стафо виплюнув його. Рот знову наповнився кров’ю, перед очима попливли оранжеві кола.

«Тільки не розкисати», – наказав собі штурман. Тепер час і підживитися. При одній думці про їжу Стафо відчув нудоту. Та це не зупинило його. Повільно, дуже повільно посувались його руки до кишені, де лежав пакет НЗ. Через кожні п’ять сантиметрів дозволяв рукам відпочити. Витягнувши пакет, він уже не зміг піднести його до рота: вага пакунка перевищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальців і глухо стукнувся об стінку, прилипнувши до неї, – така величезна була сила тяжіння. Тоді Стафо повільно й обережно нахилився до пакунка й учепився в нього кровоточивими зубами, йому пощастило прогризти поліхлорвінілову обгортку, і він жадібно впився в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вітамінами, швидко відновила йому сили, і Стафо відчув себе краще. Він висмоктав з плаского термоса кілька ковтків міцної кави й підвів голову, вона вже не була така важка.