— Це якесь божевілля, — сказав він і несподівано всміхнувся.
Обидва вони дивилися тепер у той бік, де ще недавно ледь помітною скісною рискою над самісіньким обрієм вимальовувалася ракета. Тепер там виднілися тільки блідо-сірі, стрункі силуети «чаш»! Вони знову виринули непомітно для всіх. Підійшла решта членів екіпажу. Хімік кинув на пісок скатаний брезент намету й сів, власне, впав на нього.
— Щось не видно слідів тутешньої цивілізації, — озвався Кібернетик і сягнув рукою в кишеню.
Вийнявши пом’ятий пакет, почастував усіх вітамінними таблетками.
— На Землі таке пустирище навряд чи знайдеш, — докинув Інженер. — Ні доріг, ні якихось літальних апаратів.
— Сподіваюсь, ти не покладаєш великих надій на те, що саме тут ми знайдемо точну копію земної цивілізації? — пирхнув сміхом Фізик.
— Ця система стабільна, — почав Лікар, — і цивілізація могла розвиватися на Едемі довше, ніж на Землі, а тому…
— За умови, що це цивілізація людиноподібних створінь, — урвав його Кібернетик.
— Давайте не затримуватися тут, — звернувся до товаришів Координатор. — Ходімо далі, за півгодини ми повинні дістатися он туди. — І показав на тонку лілову смугу на обрії.
— А що воно таке?
— Не знаю що, але там щось є. Може, ми знайдемо там навіть воду.
— Для початку я б задовольнився й тінню, — прохрипів Інженер і прополоскав горло й рот ковтком води.
Зарипіли ремені надітих на плечі рюкзаків, люди знову розтяглися й розмірено рушили через піски. Вони поминули кільканадцять «чаш» і кілька трохи більших фігур, які, здавалося, спиралися на опущені до самого низу ліани чи виткі рослини, але до найближчої з них було щонайменше двісті метрів, а їм не хотілося ухилятися від лінії маршруту. Сонце наближалося вже до зеніту, коли пейзаж почав раптом змінюватися.
Піску ставало дедалі менше — довгими пласкими хребтами з-під нього виринав рудий, спалений сонцем грунт. Де-не-де його вкривали острівці сивого, мертвого моху. Зачеплений черевиками, він курився, розпадаючись на зітліле, схоже на паперовий попіл, порохно. Лілова смуга виразно розпалася на окремі групи присадкуватих фігур, вони стали світлішими, — це була скоріше зелень з відтінком вилинялої блакиті. Подих північного вітру приніс слабкий, тонкий запах, який люди втягували в себе з обережною цікавістю. Коли попереду постала ледь вигнута стіна темних, переплетених фігур, ті, що йшли першими, трохи вповільнили темп і дали змогу підтягтися заднім. Незабаром уся група зупинилася перед непорушною низкою дивних фігур.
З відстані ста кроків вони ще могли видатися заростями якихсь кущів, де повно великих, синюватих пташиних гнізд, — не так через те, що справді нагадували зарості, як через те, що людські очі прагнули відшукати в чужих формах схожість із чимось звичним.
— Якісь павуки, чи що? — невпевнено сказав Фізик, і всім відразу здалося, що вони бачать перед собою павукоподібні створіння з маленькими веретенистими тулубами, вкритими густою настовбурченою щетиною, непорушно застиглі на незвичайно довгих і тонких ногах.
— Та це ж рослини! — вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого «павука».
І справді, «павучі ноги» виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті і вкриті волосками потовщення легко можна було прийняти за суглоби членистоногого. Ці стебла, — їх було шестеро, семеро чи восьмеро, — виростаючи із моховитого грунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце «тіла», оточеного ниточками павутинок, які виблискували на сонці. Рослини — «павуки» стояли досить близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.
Лікар знову кинув камінець у підвішене за кЬяька метрів від поверхні «черевце» й коли нічого не сталося, спершу оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який відразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.
В глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.
Скупу тінь давали тільки повненькі «черевця» рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись по змозі не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими кінчалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе непоясненну огиду.
Читать дальше