Станіслав Лем - Едем

Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром у кілька десятків метрів. У ній росли восьминогі рослини — вони стояли далеко одна від одної й здавалися старезними — стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, і від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висхлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в грунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер відразу ж спустився вниз крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, що дивилися в неї згори, вона видалася кратером — свідком якоїсь катастрофи.

— Схоже на бомбову вирву, — сказав Фізик, що стояв на краю западини й стежив за тим, як Інженер спершу підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого «павука», а тоді спробував зрушити їх із місця.

— Залізо?! — крикнув Координатор.

— Ні! — відловів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.

За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглися кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.

— Я не знаю, що це таке, — признався Інженер. — Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині немає нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія — їй, може, сто, а може, й триста років…

Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, — щось на зразок ідеально прямого коридора; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі гудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в грунт — сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.

Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони прийняли її за стежку, однак це не була стежка. В безплідному грунті був виритий рівчак, завглибшки в кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний «моріжок», як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.

Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Вони йшли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалось, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби там були розташовані гігантські дзеркала, яка відбивали вниз сонячне проміння.

Стіна, що раптом постала перед людьми, утворена із цівок чи ниток сіро-жовтого кольору, коливалася перистальтичними рухами — зліва праворуч по ній перебігали в рівномірних інтервалах хвилясті випуклості. Вона була схожа на виготовлену з незвичного матеріалу завісу, за якою на рівній відстані одна від одної проходять, торкаючись її боками, тварини, набагато більші від слонів. Коли вузька, поросла оксамитним мохом доріжка вперлася в самісіньку стіну, гіркий запах став нестерпним.

Кібернетик зайшовся кашлем.

— Можливо, це якісь отруйні випари, — сказав він.

Люди стояли й дивилися на хвилі, які рівномірно перебігали по стіні. Від їхніх постатей падали куці безформні тіні. Коли вони рушили знову і від «завіси» їх відділяло вже всього кілька кроків, вона видалася їм однорідною, мовби сплетеною з товстих матових волокон. Лікар підняв з-під ніг камінець і кинув ним у стіну. Всі бачили, як камінець летів — і раптом зник, наче розтанув чи випарувався, так і не торкнувшись рухливої поверхні.