Станіслав Лем: Едем

— Ходімо, — напівзапитливо-напівствердно буркнув Фізик.

Трохи повагавшись, усі рушили слідом за ним. Поки і ерші вповзали в тісну діру, Інженер, який, чекаючи своєї черги, стояв поруч Кібернетика, запитав:

— Ти помітив, як дивно пахне тут повітря?

— Так. Воно якесь гірке… Ти знаєш його склад?

— Він схожий на земний. Є ще якась домішка, проте вона нешкідлива. Зараз не пригадую. Всі дані в такому маленькому зеленому томику, на другій полиці в бібліо…

Він змовк, згадавши раптом, що сам засипав бібліотеку купами мергелю.

— А хай йому… — сказав без ніякої злості, з великим сумом і почав протискуватися в чорне нутро тунелю.

Кібернетик, лишившись сам-один, раптом відчув себе ніяково. Це був не страх, а гнітюче почуття загубленості, неймовірної чужості пейзажу, до того ж у необхідності повертатися в глиб глинистого тунелю було щось принизливе. «Мов ті черв’яки», — подумав він і, схиливши голову, слідом за Інженером протиснувся в тунель. Однак не витримав і, вже пірнувши в отвір по плечі, підніс голову, глянув угору й попрощався поглядом з зірками, які спокійно блимали на небозводі.

Другого дня дехто запропонував винести харчі на поверхню, щоб поснідати там, але Координатор заперечував — мовляв, це тільки завдасть їм зайвого клопоту. Отож рони снідали при світлі двох ліхтариків під кришкою люка, запиваючи вже зовсім прохололою кавою.

— Послухайте, а як це, власне, сталося, що в нас весь час було добре повітря? — раптом запитав Кібернетик.

Координатор усміхнувся. Його запалі щоки протнули сірі зморшки.

— Балони з киснем уціліли. Гірше з очищенням. Нормально працює тільки один автоматичний фільтр — аварійний, хімічний; усі електричні, ясна річ, відмовили. Через якихсь шість-сім днів ми почали б задихатись.

— І ти про це знав? — неквапливо запитав Кібернетик. Координатор нічого йому не відповів.

— Що будемо робити? — запитав Фізик.

Вони мили посуд у відрі води. Лікар витирав його одним із своїх рушників.

— Тут є кисень, — сказав він, з брязкотом кидаючи алюмінієву тарілку на стос інших, — а це означає, що тут є життя. Що тобі про це відомо?

— Майже нічого. Пробу атмосфери брав космічний зонд, звідси й уся наша обізнаність.

— Тобто як? Він навіть не сідав на поверхню Едема?

— Ні.

— Це справді неабияка обізнаність, — сказав Кібернетик.

Він намагався витерти обличчя спиртом, яким змочував з маленької пляшечки тампон вати. Води, придатної для вжитку, залишилося дуже мало, і ніхто не вмивався вже другу добу. Фізик при світлі ліхтарика розглядав своє відображення в полірованій поверхні кондиціонера.

— Не іронізуй, — спокійно відповів Координатор. — Якби склад повітря тут був інший, якби в ньому не було кисню, я вбив би вас.

— Що? — Кібернетик від подиву трохи не впустив пляшечку зі спиртом.

— І себе, звичайно, теж. Ми не мали б навіть одного шансу з мільярда. Тепер він у нас є.

Всі замовкли.

— Ти вважаєш, що оскільки тут є кисень, то повинні бути рослини й тварини? — запитав Інженер.

— Не обов’язково, — відповів Хімік. — На планетах Альфи Малого Пса є кисень, проте немає ні рослин, ні тварин.

— А що ж там є?

— Світляки.

— Люменоїди? Бактерії?

— Це не бактерії.

— Та облиште вже ви! — кинув Лікар. Прибравши посуд, він саме закривав коробки з харчами. — В нас зараз зовсім інші клопоти. Чи вдасться нам привести в рух Захисника?

— Я ще навіть не бачив його, — признався Кібернетик. — Дістатись до нього просто неможливо. Всі автомати вирвано із стояків. Схоже, що порозтягати все це залізяччя зможе тільки двотонний кран. Захисник лежить на самому споді.

— Але ж хоч яку-небудь зброю ми все-таки повинні мати! — вигукнув Кібернетик.

— В нас є електрожектори.

— Мені цікаво, чим ти їх зарядиш.

— А хіба в рубці немає струму? Був же ж, коли ми летіли.!

— А зараз немає. Мабуть, в акумуляторному відділенні сталося коротке замикання.

— А чому електрожектори не заряджені?

— Інструкція забороняє перевозити їх зарядженими, — неохоче буркнув Інженер.

— Чорти б ухопили цю ін…

— Перестань! — осік його Координатор.

Кібернетик відвернувся й знизав плечима. Лікар вийшов. Інженер приніс зі своєї каюти легкий нейлоновий рюкзак і заходився натоптувати в його кишені пласкі бляшанки з недоторканним запасом, коли повернувся Лікар, тримаючи в руці короткий оксидований циліндр, що закінчувався штуцером.

— Що це? — зацікавився Інженер.

— Зброя.