Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

— Дякую, джентльмени, — сказав фотограф після того, як вони трохи сором’язливо попозували на тлі моноліту й він зробив кадрів дванадцять. — Ми попрохаємо базу вислати вам світлини.

Нарешті Флойд звернув увагу на чорнющу плиту, він повільно походжав навколо неї, розглядаючи цю штуку зусібіч, намагаючись зафіксувати у своїй свідомості всі деталі. Доктор не сподівався знайти нічого нового, він знав: кожен сантиметр моноліту вже досліджували хіба що не під мікроскопом.

Тепер сонце повільно сходило над краєм кратера, його промені падали на східну частину плити. Проте здавалося, що плита поглинає кожен промінчик сонця, немов його ніколи й не було.

Флойд вирішив зробити простий експеримент: він став між монолітом і сонцем, видивляючись свою тінь на чорній гладенькій поверхні. Там не було навіть сліду тіні. Десять кіловат жару падало на плиту, якщо всередині щось і зберігалося, воно мало б уже зваритися.

Флойд подумав, що дуже дивно стояти тут, поки ця річ уперше бачить сонячне світло відтоді, як на Землі почався Льодовиковий період. Він знову згадав про її чорний колір, який, звісно, був ідеальний для того, щоб поглинати сонячну енергію. Утім, він одразу відкинув цю думку: хто буде аж таким божевільним, щоб закопати сонячну батарею на шість метрів у ґрунт!

Він подивився на Землю, що почала блякнути на ранковому небі. Тільки купка з шести мільярдів людей знають про цю знахідку. Як відреагують новини, коли все це розкриється?

Політичні й соціальні наслідки будуть величезні, кожен справжній інтелігент, кожен, хто годен подивитися хоч на сантиметр далі від власного носа, відчує, як змінилося його життя, цінності, філософія. Якщо навіть не вдасться дізнатися про МАТ-1 нічого нового й цей об’єкт збереже свою таємницю, людство довідається, що воно не унікальне у Всесвіті. Хоч вони й пропустили братів по розуму на мільйони років, ті, хто колись стояв тут, можуть повернутися, а якщо ні, то, можливо, є інші. Плани на майбутнє людства відтепер мають зважати на такий варіант розвитку подій.

Флойд досі був заглиблений у ці думки, коли перемовний апарат у його костюмі раптом видав пронизливий електронний звук, наче перезавантажений і здеформований сигнал часу. Інстинктивно він спробував затулити вуха руками в скафандрі, а потім відчайдушно почав шукати регулятор гучності на своєму приймачі. Поки він розгублено нишпорив руками по скафандру, звук ущух і запанувала благодатна тиша.

Усі фігури довкола кратера застигли в захоплених позах. «Отже, це не проблеми зі спорядженням, — сказав собі Флойд, — усі чули цей пронизливий звук».

Після трьох мільйонів років темряви МАТ-1 зустрічала місячний світанок.

За сто мільйонів миль від Марса, у холодній самотності, там, куди ще не потрапляла жодна людина, між заплутаних орбіт астероїдів повільно плив «Дальній космічний монітор 79». Уже три роки завдяки американським науковцям, які спроектували його, британським інженерам, котрі його побудували, і російським технікам, що його запустили, він бездоганно виконував свою місію. Складна система антен ловила радіошуми — безперервні потріскування й шипіння — там, де, як гадав Паскаль у часи більш наївні, панує вічна тиша космосу. Детектори випромінювання ловили й аналізували проміння, що йшло з галактики та з-поза її меж, нейтронні й рентгенівські телескопи споглядали дивні зірки, яких ніколи не бачило людське око, магнітометри спостерігали пориви й урагани сонячного вітру, коли Сонце дихало розрідженою плазмою в обличчя своїх дітей-супутників. Усе це й багато іншого терпляче фіксувалося «Дальнім космічним монітором» і залишалося на його кристалічній пам’яті.

Одна з його антен, непримітне диво електроніки, завжди була спрямована на точку недалеко від Сонця. Що кілька місяців ставав помітний віддалений об’єкт спостережень — яскрава планета зі слабшим супутником, але більшість часу її застувало сонячне світло. На цю далеку Землю кожні двадцять чотири години монітор посилав терпляче зібрану інформацію, що була акуратно спакована до п’ятихвилинного імпульсу. Десь за чверть години, подорожуючи зі швидкістю світла, імпульс досягав своєї мети. Машини, які тільки на це й чекали, приймали й записували сигнал і додавали його до тисяч кілометрів магнітної плівки, що потім зберігалася в сейфах Світових космічних центрів Вашингтона, Москви й Канберри.

Відтоді як майже п’ятдесят років тому на орбіту вивели перші супутники, з космосу було перехоплено трильйони й квадрильйони сигналів, цей потік інформації зберігали на той випадок, коли одного дня завдяки цим даним вчені зможуть розширити наші знання про Всесвіт. Можливо, лише хвилина з усього матеріалу колись знадобиться, але ніяк не передбачити, коли вчені забажають звернутися до будь-якої частини цих записів — через десять, п’ятдесят чи сто років. Отож усе це дбайливо переносили у файли, поміщали в безкінечні коридори з системою вентиляції і потроювали дані на випадок раптових небезпек і втрат. Це справжня скарбниця людства, те, що зберігалося тут, коштувало більше за зливки золота, які з незрозумілою метою ниділи в банківських сейфах.