Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Прибулець чемно підтримував світську бесіду, поки автобус від’їжджав від космічного корабля; за мовчазною домовленістю ніхто не згадував про справжню мету його візиту. Проїхавши триста метрів від місця висадки, автобус рушив до знака, на якому було написано:

Потім швидко відчинився люк і автобус пірнув під землю. Попереду розсунулися масивні двері, а відтак зачинилися за ними. Потім таке трапилося знову ще й утретє. Коли двері зачинилися востаннє, почувся рев повітря й вони опинилися в теплій і привітній атмосфері бази.

Після короткої прогулянки крізь тунель, повитий трубами й кабелями, у яких щось постійно гурчало й калатало, вони зайшли до адміністративної частини, і Флойд відчув себе в знайомому середовищі машиністок, офісних комп’ютерів, асистенток, навчальних плакатів і телефонів, що розривалися. Коли вони на мить зупинилися біля дверей із табличкою «Адміністратор», Галворсен дипломатично мовив:

— Ми з доктором Флойдом маємо кілька хвилин перемовитися на самоті в кабінеті.

Інші закивали, підтакнули й розчинилися в коридорі. Але ще до того, як Галворсен зміг упустити Флойда в офіс, сталася невелика пригода. Двері навпроти відчинилися, і до адміністратора кинулася маленька постать.

— Тату! Ти був нагорі! Ти ж обіцяв узяти мене!

— Ні, Діано, — відповів Галворсен ніжно, але дещо роздратовано. — Я сказав, що візьму, якщо зможу. Але я був дуже зайнятий, мені треба було зустріти доктора Флойда. Потисни йому руку, він щойно прибув із Землі.

Маленька дівчинка (Флойду здалося, що їй десь близько восьми років) неохоче простягнула ручку, вітаючись. Її обличчя здалося знайомим, і раптом Флойд збагнув, що адміністратор дивиться на нього з загадковою усмішкою. Шокований, він зрозумів чому.

— Не можу в це повірити! — вигукнув він. — Коли я прилітав сюди торік, вона ж була ще немовлям!

— Минулого тижня їй виповнилося чотири, — сказав Галворсен із батьківською гордістю. — В умовах меншої сили тяжіння діти швидше ростуть. Але вони не старітимуть так хутко й житимуть довше за нас.

Флойд зачаровано дивився на цю маленьку самовпевнену леді, яка нічим не відрізнялася від земних дітей, окрім витонченої будови тіла й не надто міцних кісток.

— Приємно знову з тобою зустрітися, Діано, — нарешті промовив він. Потім щось, можливо цікавість, а може ввічливість, змусило його додати. — Ти хочеш на Землю?

Вона здивовано зиркнула на нього й похитала головою:

— Огидне місце, там коли падаєш, боляче. Крім того, на Землі так людно.

«То ось воно, — сказав собі Флойд, — перше покоління народжених у космосі. Скоро їх стане більше». І хоч думати про це було трохи сумно, у його серці жевріла велика надія. Коли Земля стала прирученою, спокійною і, можливо, трохи втомленою, для тих, хто любить свободу, для хоробрих піонерів, невтомних шукачів пригод залишився простір. І їхньою зброєю буде не сокира й рушниця, не каное чи тачка, а атомна електростанція, плазмовий двигун і гідропонна ферма. Невблаганно наближається час, коли Земля, як усі матері, муситиме відпустити своїх дітей.

Після суміші погроз і обіцянок Галворсену пощастило позбутися свого набридливого дитяти й провести Флойда до кабінету. Люкс адміністратора був лише чотири з половиною квадратних метри, але тут вдалося вмістити всі символи й знаки типового керівника відділу із зарплатнею $50 000 на рік. Підписані фотографії відомих політиків, серед яких Президент Сполучених Штатів і Генеральний Секретар ООН, прикрашали одну стіну, а світлини знаменитих космонавтів — вагомішу частину іншої.

Флойд сів у зручне шкіряне крісло, і його пригостили склянкою «хересу», отриманого з місячних хімічних лабораторій.

— Як справи, Ралфе? — запитав Флойд, відпиваючи напій, спершу обережно, а потім сміливіше.

— Непогано, — відповів Галворсен. — Однак є дещо, про що тобі краще дізнатися перед тим, як ти зайдеш на базу.

— Що ж це?

— Ну, можливо, найточніше назвати це моральною проблемою, — зітхнув Галворсен.

— Он як?

— Наразі це ще несерйозно, але важко прогнозувати, як ситуація розвиватиметься далі.

— Повне блокування витоків інформації, — рішуче відрубав Флойд.

— Правильно, — мовив Галворсен. — Мої люди дуже цим стурбовані. Зрештою, майже всі вони мають на Землі родини, а ті бояться, що ми тут гинемо від якоїсь місячної чуми.