Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Вона не дивилась на нього, не чула, що він відповідає; ось її повіки затремтіли, на очі набігли сльози і полились, доганяючи одна одну... Княжна плакала нечутно, тримаючи руки на кермі. А коли він хотів наблизитись, вона від’їхала трохи назад.

– Ти вже більше не Прокопокопак, – прошепотіла вона, – ти нещасний, нещасний чоловік. Бач, шарпаєшся на своєму цепу... як і я. Нас недобрі пута зв’язали. А проте, коли розриваєш їх, то здається, ніби вириваєш із ними всі нутрощі, і серце, і душу... Чи буде чиста душа в людини, спустошеної й порожньої?

Рясні сльози покотились у неї з очей.

– Я кохала тебе і тепер уже більше не побачу. Зійди, зійди з дороги, я розвернуся.

Він не рухався, ніби скам’янів. Тоді вона під’їхала впритул до нього.

– Прощай, Прокопе, – сказала тихо і повернула назад по шляху.

Він побіг за нею. Та авто все швидше й швидше віддалялось і зникло з очей.

Прокоп стояв, застиглий від жаху, і прислухався, чи не почує часом гуркоту машини, що розбивається десь на закруті дороги. Чи то не гудіння мотора долинає здаля? Чи це – страшна смертельна тиша кінця? Не тямлячи себе, кинувся Прокоп по шосе за княжною. Збіг звивистою дорогою в долину, до підніжжя пагорба. Від автомобіля й сліду не було. Тоді вибіг знову нагору, роздивлявся по узбіччю, ліз, обдираючи руки, туди, де бачив темну або світлу пляму; але це були кущі глоду або каміння. І він знову видряпувався на шлях і вдивлявся в темінь, чи... чи не вгледить де купу уламків, а під ними...

Він вернувся до роздоріжжя на вершині пагорба. Саме тут вона стала зникати з очей. Сів на придорожній камінь. Тиша, незмірна тиша. “Холодні зорі досвітні, скажіть, де пролітає тепер темний метеор машини? Невже ж це ніхто не озветься? Не крикне птах, не гавкне пес на селі і ніщо не подасть ознаки життя?.. Все застигло в урочистому мовчанні смерті. І це вже – кінець, тихий, холодний і темний кінець усьому; порожнеча, оточена темрявою і тишею. Порожнеча крижана,. недвижна. Куди мені сховатися, щоб наповнити її своїми болями? О, хоч би вже настав кінець світу! Розступиться земля, і в гуркоті стихій промовить бог: “Беру тебе назад, хворобливе і слабке створіння, нечисто було в тобі, і недобрі сили звільнив ти із пут. Милий, милий, постелю тобі постелю з небуття...”

Прокоп затремтів під терновим вінком всесвіту. Отже, страждання людське – ніщо і не має ціни; воно – лише маленька й тремтяча булька на дні порожнечі. “Добре, добре, ти кажеш, що світ безмірний; о, коли б мені вмерти!”

На сході посіріло небо, заяснів холодний шлях, забіліло каміння; глянь, он сліди коліс, сліди у мертвому поросі... Прокоп устає, заціпенілий, байдужий, і вирушає в дорогу – вниз, до Балттіна.

Він ішов не зупиняючись. Ось село, горобинова алея, місток через тиху й темну річку; підноситься імла й заступає сонце; і знову сірий, холодний день, червоні дахи, череди червоних корів. Чи далеко до Балттіна? Шістдесят, сімдесят кілометрів. Сухе листя, скрізь сухе листя.

Пополудні він сів відпочити на купі каменю, бо не міг далі йти. Повз нього проїжджала селянська підвода. Селянин зупинив коня і подивився на скуленого чоловіка.

– Може, хочете під’їхати?

Прокоп вдячно кивнув головою і мовчки сів на воза. Підвода зупинилася аж у містечку.

– Ну ось ми й на місці, – сказав селянин. – Куди ви, власне, йдете?

Прокоп зліз і мовчки пішов собі далі. Чи далеко до Балттіна?

Починає йти дощ; Прокоп уже зовсім знемігся; він сів на поруччя мосту. Внизу пінився й лютував холодний потік. З протилежного боку мчить авто, притишує хід і зупиняється. З нього вискочив чоловік у шубі з козячого хутра і попрямував до Прокопа.

– Де ви тут узялися?

Це – пан д’Емон, у нього на татарських очах автомобільні окуляри, і скидається він на величезного волохатого жука.

– Я їду з Балттіна; там шукають вас.

– Чи далеко до Балттіна? – шепче Прокоп.

– Сорок кілометрів. А що вам там треба? Там видано наказ вас заарештувати. Ідіть, я підвезу вас.

Прокоп похитав головою. і – Княжна виїхала, – мовив пан д’Емон. – Сьогодні вранці, з oncle Роном. Насамперед, щоб забувся... один неприємний випадок... як машина наїхала на чоловіка.

– Він мертвий? – ледве шепнув Прокоп.

– Поки що живий. А, крім того, княжна, як, може, знаєте, серйозно захворіла на туберкульоз. Її повезли кудись до Італії.

– Куди?

– Не знаю. Ніхто не знає.

Прокоп устав і захитався.

– Тоді, тоді...

– Поїдете зі мною?

– Не... не знаю. Куди?

– Куди хочете.