Карел Чапек - Кракатит (укр.)

“Так, я випущу бурю, якої ще не бачив світ. Віддам кракатит, звільнену стихію, і буде розтрощено човник людства. Тисячі тисяч загинуть. Будуть знищені народи і стерті з лиця землі міста. Не буде впину для тих, хто має в руках зброю і злобу у серці”. І це ти вчинив. Страшна пристрасть – кракатит людських сердець, і все зло – від неї.

Він глянув на княжну – без ненависті, і серце його краялось від тривожного кохання і співчуття. Про що вона думає зараз, непорушна, зачудована? Він схилився і поцілував її в плече. “Так от за що я віддам кракатит, віддам і виїду звідси, щоб не бачити більше своєї ганьби і поразки. Заплачу жахливу ціну за своє кохання і виїду”.

Прокоп здригнувся, відчуваючи своє безсилля: “Та хіба мені дадуть виїхати? Що б для них важив кракатит, коли б я міг його передати іншим? А, ось чому вони хочуть зв’язати мене навіки! Ось чому примушують продати душу й тіло! Тут, тут ти залишишся, скований пристрастю, і вічно будеш боятися цієї жінки. Будеш борсатися в проклятому коханні, вигадуватимеш пекельну зброю... І служитимеш їм...”

Княжна обернулась до нього, ледве дихаючи. Він сидів непорушно; по його грубому обличчі стікали сльози. Вона підвелась на лікті і дивилась на нього пильними скорботними очима. Він цього не помічав, заплющившись, і занімів у тупому остовпінні поразки.

Вона тихесенько встала, засвітила на туалетному столику нічник і почала вдягатись.

Він опам’ятався лише тоді, коли княжна стукнула, кладучи гребінця на стіл, і дивився здивовано, як вона витягує і скручує розсипану косу.

– Завтра, завтра віддам його, – прошепотів він.

Вона не відповідала, тримаючи шпильки в губах і звиваючи волосся в їугий вузол. Прокоп стежив за кожним її рухом; княжна поспішала, як у гарячці; то раптом зупинялася, втуплювала погляд у підлогу, потім кивала головою і чепурилася ще квапливіше. Ось вона встала, уважно подивилась на себе в дзеркало, напудрилась, наче тут нікого не було. Вийшла до сусідньої кімнати і вернулась, одягаючи сукню через голову. Знову сіла й замислилась, хитаючись, як непритомна. Потім кивнула головою й вийшла до гардеробної.

Він устав і підійшов тихенько до її туалетного столика. Боже, скільки гут дивних і делікатних речей! Флакони, коробочки, баночки з кремом, різні дрібнички; так ось воно, ремесло жінок, очі, усміхи, пахощі, пахощі гострі, лоскотні... Його незграбні пальці тремтіли, торкаючись цих тонких і таємничих речей, наче він брав щось заборонене.

Княжна ввійшла в шкіряній куртці і в шкіряному шоломі на голові, надіваючи рукавички з широким розтрубом..

– Приготуйся, – сказала вона безбарвним голосом, – поїдемо.

– Куди?

– Куди хочеш. Візьми з собою, що потрібно, але швидше, швидше!

– Що це означає?

– Не питай. Тут тобі вже не можна залишатися, розумієш? Вони тебе так не випустять. То як? Поїдеш?

– На... надовго?

– Назавжди.

Серце у нього затьохкало.

– Ні... не поїду!

Вона підійшла до Прокопа й поцілувала.

– Мусиш, – сказала тихо. – Я тобі скажу чому, як виїдем звідси. Виходь із під’їзду замку, але швидко, поки темно. Ну, йди вже.

Як уві сні він пішов до свого помешкання. Згріб свої папери, свої дорогоцінні, ще не закінчені нотатки і швидко озирнувся. “Чи то ж усе? Ні, не поїду!” – майнуло у нього в голові, і, кинувши папери, він вибіг надвір. Біля під’їзду стояв, приглушено фуркотячи мотором, великий автомобіль із незасвіченими фарами. Княжна вже сиділа за кермом.

– Швидше, швидше! – зашепотіла вона. – Брама відчинена?

– Так, – буркнув заспаний шофер, опускаючи капот.

Якась тінь обійшла здалеку автомобіль і зупинилась у темряві.

Прокоп підійшов до відчинених дверцят машини.

– Княжно, – сказав він, – я... вирішив віддати все... і залишитись.

Вона не слухала його. Нахилившись уперед, вона вперто дивилась на те місце, де тінь злилася з темрявою.

– Швидше! – шепнула раптом, схопивши Прокопа за руку, і втягла його в машину до себе.

Автомобіль рушив. У цю мить в одному з вікон замку блиснуло світло, і тінь вискочила з темряви.

– Стій! – крикнула тінь і кинулась назустріч авто.

Це був Гольц.

– Геть з дороги! – крикнула княжна і заплющивши очі, дала повний газ.

Прокоп здійняв руки від жаху. Розітнувся нелюдський крик, і колесо переїхало через щось м’яке. Прокоп хотів вискочити, але в цю мить машина смикнулась убік, минаючи ворота, як дверцята самі зачинились, і шалено помчала в темряву. Прокоп з жахом обернувся до княжни і ледве впізнав її в шкірянім шоломі, похилену над кермом.