Карел Чапек - Кракатит (укр.)

– Але ж вам це до лиця, – прошепотіла Анчі. Прокопа здивував такий хід розмови.

– Ну, знаєте, – сказав він збентежено, – це не дуже приємно. Вже пора б... вже пора б звозити свій урожай додому. Що б то вже інший зробив з моїми знаннями! А я не маю нічого, йічогісінько. Я тільки “berühmt” [26] berühmt – уславлений (нім.) 26, “célèbce” [27] célèbce – знаменитий (фр.) 27 і “highli esteemed” [28] highli esteemed – глибоко шанований (англ..) 28, але й про це ніхто... у нас не знає. Бачте, я гадаю, що мої теорії досить примітивні, теоретик з мене поганий. Але мої винаходи чогось варті. Мої екзотермічні вибухівки... діаграми... і атомні вибухи... це не абищиця. А опублікував я ледве десяту частину з того, що знаю. Що б із цього хтось інший зробив! Я вже... й не розумію їхніх теорій. Вони такі витончені, дотепні... а мене це лише бентежить. Я – кухонний дух. Дайте мені понюхати якусь речовину, і я зразу скажу, що з нею робити. Але зробити філософські й теоретичні висновки – цього я не вмію. Я знаю лише факти, я їх роблю, це мої факти, розумієте? А проте... я за ними відчуваю якусь правду; велику правду, що все змінить... коли вибухне. Але ця велика правда – в фактах, а не в словах. Ось чому потрібні факти, хоча б відірвало й обидві руки!..

Анчі, прихилившись до муру, ледве дихала. Ніколи досі цей похмурий чоловік стільки не говорив, а головне, не говорив ніколи про себе. Він натужно боровся зі словами, його розбирала велика гордість і водночас утома та скромність; коли б навіть говорив він інтегралами, то Анчі розуміла б, що перед нею він відкриває все найінтимніше, наболіле.

– Але це найгірше, найгірше, – говорив Прокоп. – Інколи... а тепер особливо... все це мені здається нерозумним і нікчемним. Навіть і ота кінцева правда... і взагалі, все. Ніколи раніше зі мною такого не було. Нащо і для чого? Може, розумніше піддатися... просто піддатися цьому всьому, – він показав навколо рукою, – життю. Чоловік не повинен бути щасливий, це розм’якшує його, розумієте? І тоді йому все інше здається зайвим, малим і... безглуздим. Найбільше... найбільше творить людина з розпачу. З туги, з самотності. Тому що тоді її ніщо не задовольняє. Я працював як несамовитий. Але тепер, тепер я став щасливий. Тут я побачив, що, мабуть... є щось краще за мислення. Тут просто живеш... і бачиш, як це чудово... просто жити. Як ваш Гонзик, як кіт, як курка. Кожна тварина вміє... а мені здається, що я досі ще й не жив. І ось так... я вдруге втратив дванадцять літ.

Його покалічена і бозна-скільки разів зшивана права рука тремтіла на мурі. Анчі мовчала, і в темряві видно було її довгі вії, вона спиралась ліктями на муровану огорожу й дивилась на зорі. Раптом у кущах щось зашелестіло, і Анчі так злякалась, що аж припала до Прокопова плеча.

– Що це?

– Нічого. Певне, куниця. Підкрадається до курника по курчат.

Анчі знерухоміла, її молоді перса пружно притискаються до Прокопової руки; про це вона, мабуть, і сама не знає, але Прокоп це відчуває надто добре; він боїться ворухнути рукою, по-перше, щоб Анчі не подумала, що він навмисне тримає її там, а по-друге, щоб дівчина не змінила пози. Дивно, але ця поза виключає у нього можливість говорити далі про себе й про втрачене життя.

– Ніколи, – мимрить він тремтячим голосом, – ніколи я не був такий радий... такий щасливий, як тепер. Ваш батько – найкраща людина в світі, а ви... ви така молода...

– Я гадала, ви мене вважаєте... за надто дурну, – каже Анчі тихо й щасливо. – Ніколи ви зі мною так не говорили.

– Так, справді, ніколи, – пробурмотів Прокоп.

Обоє замовкли. Він відчув, як підіймаються і опускаються її груди; у нього мороз пробіг поза шкірою; він затамував дух, і вона, здавалось, не дихала, стоячи в тихому заціпенінні, дивлячись нерухомими очима в простір. Ах, погладити б її, пригорнути! Ох, перший доторк, несвідоме й гаряче тремтіння! Чи спіткала коли тебе пригода більш п’янлива, ніж ця довірливість, віддана й покірна? Похилена квітко, тіло несміливе й ніжне, коли б ти зцало, яку солодку знемогу приносиш цій твердій, мужній руці, що, не рухаючись, стискає тебе і голубить. Коли б... коли б... пригорнути тебе... Анчі відхилилась найзвичайнішим рухом. Ох, дівча, ти й справді ні про що не знало!

– На добраніч! – каже тихо Анчі. Її обличчя бліде й невиразне. – На добраніч! – повторює вона трохи зніяковіло й подає йому руку; подає кволо, повільно, ніби надламана чимось, і широко розплющеними очима дивиться кудись убік.

Невже вона хоче ще побути з ним? Ні, йде вже, вагаючись; потім стала, рвучи на шматочки якийсь листок. Що ж їй іще сказати?