Карел Чапек - Кракатит (укр.)

Все, що існує, це інертна, зачаєна вибухівка; Але хоч який би був індекс її інерції, він є лише незначною часткою індексу її вибухової сили. Все, що діється, зоряний дух і телурична праця, всіляка ентропія і навіть кипуче, ненаситне життя, – все це лише поверхово, частково обмежує і зв’язує ту вибухову силу, що зветься матерією. Знайте ж, що пута, які її зв’язують, це не більш як павутинки на руках і ногах заснулого титана. Дайте мені змогу порвати їх – і я струсну земну кору і жбурну Юпітера на Сатурна [25] ...жбурну Юпітера на Сатурна – згідно з античним міфом, Юпітер (Зевс), бог неба й грози, скинув свого батька, титана Сатурна (Кроноса), покровителя рільництва й мирної праці. Чапек має на увазі колосальні стихійні сили, приховані в природі і в суспільстві, здатні вирватись назовні. 25. А ти, людство, – лише ластівка, що працьовито виліпила гніздо під дахом космічного порохового складу; цвірінькаєш собі при сході сонця, в той час як під тобою дуднить потенціал страхітливого вибуху...

Звичайно, про такі речі Прокоп не писав; вони були для нього потаємною мелодією, що окрилювала важкі фрази наукового викладу. Він бачив більше фантазії в голій формулі і осяйної краси – в числовому виразі. Отже, він писав свою поему в знаках, числах, жахливим жаргоном учених.

Снідати він не вийшов. Тоді Анчі занесла йому молока. Він подякував їй; при цьому згадав свій сон і якось не посмів на неї глянути. Вперто дивився в куток; а проте хто його зна, як воно виходило, що він бачив кожну золоту волосинку на її голих руках; ніколи він так виразно їх не помічав.

Анчі стояла близенько.

– Будете писати? – якось невпевнено запитала вона.

– Буду, – буркнув він і подумав, що б вона сказала, коли б ось так зненацька він поклав голову їй на груди.

– Цілий день?

– Цілий день.

Вона, може, і відступила, глибоко ображена; але в неї тверді, маленькі перса, про що вона, мабуть, і сама не здогадується. Зрештою, що йому до цього!

– Вам нічого не треба?

– Ні, нічого.

Все йде по-дурному; йому хочеться вп’ястися зубами їй у руку, чи що. Жінка ніколи не знає, як вона хвилює чоловіка.

Анчі здвигнула плечима, трохи ображена.

– Ну що ж, гаразд, – промовила і вийшла.

Прокоп устав, почав ходити по кімнаті; він злився на себе й на неї, а головне – минулась охота писати. Хотів зібрати докупи думки, але це йому ніяк не вдавалось. Розстроєний, він ходив від стіни до стіни з регулярністю маятника. Годину, дві години. Внизу бряж чать тарілки, готуються до обіду. Він знову сів де своїх паперів і поклав голову на долоні. За хвилину ввійшла служниця й принесла йому обід.

Він віддав їжу майже неторкнутою і в поганому настрої ліг на ліжко. Вже ясно видно, що він їм надокучив, як і вони йому, і що треба від’їжджати. Так, зразу ж, на другий день. Він укладав якісь плани на прийдешню працю, не знати чого йому було соромно і гірко, і врешті від цього всього заснув як убитий. Прокинувся пізно пополудні, з неприємним почуттям у душі, із якимись гнилими лінощами в тілі. Тинявся по кімнаті, позіхав і не відомо чого досадував. Уже стемніло, а він і не засвітив.

Служниця принесла йому вечерю. Вечеря так і захолонула, а він усе прислухався, що робиться внизу. Виделки дзенькали, лікар щось бурчав і невдовзі по вечері пішов, сильно грюкнувши дверима. Стало тихо.

Певний, що нікого не зустріне, Прокоп зібрався і вийшов у садок. Тепла, ясна ніч. Вже цвіте бузок і жасмин. Волопас широко розгортає на небі свої зоряні обійми; тиша, поглиблена далеким гавкотом собак. До кам’яної огорожі прихилилося щось світле. Це, звичайно, Анчі.

– Чудова ніч, правда ж? – промовив він, аби щось сказати, і сперся на мур обіч неї.

Анчі – нічого, лише відвертає обличчя, а її плечі якось неспокійно сіпаються.

– Це Волопас, – приязно заговорив Прокоп. – А над ним... Дракон і Цефей, а он – Кассіопея, оті чотири зірки. Погляньте вище.

Анчі відвертається й витирає очі!

– А оця, ясна, – нерішуче каже Прокоп, – то Поллукс, бета в сузір’ї Близнят. Ви не сердьтесь на мене! Мабуть, я здався вам грубим, так? Я... мене щось мучило, розумієте? Не зважайте на це.

Анчі глибоко зітхнула.

– А як називається... он та? – озвалась вона тихим тремтливим голосом. – Ота, найясніша, внизу?

– Це Сіріус із сузір’я Великого Пса. Називається ще Альгабор. А ген ліворуч – Аркутур і Спіка. Он упала зірка, ви бачили?

– Бачила. Чого ви на мене вранці так сердились?

– Я не сердився. Я, мабуть... інколи... трохи різкий. Моє життя було суворе, знаєте, дуже суворе; завжди сам... і такг ніби на передньому краї. Навіть не вмію як слід розмовляти. Я хотів сьогодні... написати щось гарне... таку наукову молитву, щоб кожен її зрозумів; я думав... Її вам прочитати, і ось бачите, всі наміри вже засохли, і мені стало соромно... свого піднесення, так ніби це була слабкість. І взагалі – говорити про себе... Я так зачерствів... Уже навіть сивію.