Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Агенти контррозвідки, що наповнили останніми днями Львів, доповідали Гайдуку про чвари всередині Народної Ради: частина поміркованих послів була проти руйнування держави.

Войчишин спробував перенести зустріч, до якої не був готовий, вигадував різні приводи, щоб відтягнути час, але Гайдук сказав, що негайно виїжджає до Брюховичів і що війська Західного оперативного командування й бригади прикарпатських десантників — «червоні берети» — у разі відмови вести переговори будуть підняті по бойовій тривозі.

У Брюховичах уже перебувала група десантників із Києва, про яку не знали ні генерал Грім, ні його штаб. Десантники оточили територію «Колиби» й встановили контроль над під’їзними шляхами. Відділок місцевої поліції, підпорядкованої Народній Раді, був блокований, і зв’язок зі Львовом перерваний — не працювали ні мобільники, ні інші гаджети, ні Інтернет. Операцією із встановлення контролю над засобами зв’язку в новопроголошеній ЗУД керував полковник Середа. Він очікував лише наказу Гайдука на повне вимкнення всіх комунікацій у регіоні.

Над «Колибою», здавалось, зависло Око Дощовика: шурхіт не по-весняному холодного дощу нагадував звук недалекого водоспаду; псевдофольклорні принади «Колиби» — усі ці тини, тиночки, перелази, вози, колеса, повітки, глечики, важкі дерев’яні лавки й столи — все це занурювалось у мокву, і лише терпкий камфорний запах сосен, деревини й мокрої глиці очищував дихання, давав відчуття прозріння — сумного і чистого.

Поки чекали Войчишина в двоповерховому котеджі, де розтопили камін, генерал Грім детально ознайомив Гайдука з Оперативною обстановкою й вжитими військовим командуванням заходами. На щастя, ще ніхто не наважився натиснути на спусковий гачок.

Нарешті, в супроводі трьох джипів поліції прибув білий весільний лімузин «Кадилак», з якого вийшов професор Войчишин із трьома супроводжуючими особами. Перед ворітьми «Колиби» їх зустрічав Гайдук — привітно, наче нічого не сталося.

У вигрітій залі на столі вже стояла «перекуска» — гарячі деруни зі сметаною, яєчня зі шкварками, свіжа паляниця, масло, мед, ряжанка в невеличких глечиках, пряжене молоко, чай, кава.

Професор Роман Войчишин — невеличка на зріст, швидка на рухи і слова, регітлива, порівняно молода рудава людина років сорока — був легендарним галицьким революціонером, неодноразово заарештовуваним ДерВаром у часи Гетьмана Махуна; він був визначним теоретиком самостійності Галичини, автором культової книги «Галичина не Україна». Під час чергового арешту, коли Войчишину загрожувала кара смерті за звинуваченням в організації вбивства начальника управління Державної варти у Львові, генерала поліції Римаря в 2077 році, полум’яний бунтівник утік із в’язниці на Лонцького й, перебравшись до Мюнхена, став там професором Українського вільного університету, отримавши звання доктора філософії, історії та політології. Гайдук кілька разів зустрічався з цією непосидющою, як ртуть, людиною, яку поважав, але не любив: чомусь Войчишин нагадував йому Волю-Капрана — з того самого неспокійного племені революціонерів, вічних руйначів будь-якого, навіть справедливого порядку, харизматичних гіпнотизерів, здатних вести за собою натовп. Вести — тільки куди?

Ось і зараз — Войчишин був неприродно ажитований, збуджено говіркий, він реготав зі своїх жартів, весь час проводячи вказівним пальцем правої руки по коротких рудавих вусиках, наче витираючи їх; вдягнений був у темно-синю елегантну куртку з гербом Львова й голубі джинси, що робило його майже хлопчиськом порівняно зі скутим у рухах, кульгавим і мовчазним Гайдуком, убраним у відсирілу камуфляжну уніформу. «Яке нещастя, — подумав Гайдук, — що наша земля породжує таких яскравих, талановитих людей, які запрограмовані лише на опір, на повстання, на знищення і себе, і своїх однодумців, і всього, що є довкола». Аналітики Національного бюро розслідувань та військові контррозвідники приготували Гайдуку розлогу психохарактеристику на Романа Войчишина, відзначивши головну його рису: в усьому і завжди бути першим. Ніколи й нікому не підпорядковуватись, не коритись і не визнавати нічиїх авторитетів, крім власного.

Вони зі смаком поїли приготовані наїдки, більшість з яких була привезена з Києва. Охорона не довіряла місцевим куховарам. Войчишин жартував, що не розуміє, як Гайдук, людина американського виховання й способу життя, може дивитися на такі кількості калорій та холестеролу, а Гайдук у відповідь сміявся й казав, що тут усі продукти генномодифіковані й не містять у собі жодної калорії. Це не картопля, не сало, не сметана, не пшеничне тісто, а лише тіні, формули тієї смакоти, що нам так подобається.