Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Найбільших втрат зазнали розвідувальні літальні апарати-безпілотники «Ghost» («Привид»), які ставали легкою здобиччю сарани, підлітаючи надто близько до хмари з метою оцінки її стану. Сарана знищила також три безекіпажні танки «Оберіг», які спробували під’їхати впритул до берегів Махновського моря: величезні маси сарани навалилися на танки, знерухомивши їх, і, пролізши всередину, зжерли електронне приладдя й акумуляторні батареї.

Малоефективними виявилися вогнемети, які, діючи на невеликих відстанях від хмари, не могли знищити такої маси сарани, що концентрувалася на запорізькій землі. Лише на останніх стадіях битви, коли треба було добивати розпорошені зграї сарани, отруєної і позбавленої сигналів управління, вогнемети стали в нагоді.

Битва тривала весь день п’ятниці, ніч на суботу і з ранковим світлом суботи спалахнула з новою силою. З Гайдуком зв’язався генерал-єпископ Аввакум Варламов, який повідомив, що його козацька «Дика дивізія» провела на бронетачанках рейд зі знищення резервів шейха Омара, які просувалися на захід з метою відновити керованість чорної хмари й підвищити чисельність сарани в районі битви.

Зі штабу військ Організації глобальної безпеки до Києва щогодини доходили повідомлення із супутників і БКС щодо стану хмари й динаміки бою.

Битва ще тривала, ще гинули люди й бойова техніка, але вже надвечір у суботу стало зрозуміло, що сараняча агресія шейха Омара зазнала поразки.

У суботу вранці Оксана Хмелько разом із донечкою Лесею поїхала до ТРЦ «Фаворит»: всезнаючі колеги з телебачення налякали її жахливими чутками про бої з гігантською чорною хмарою сарани на півдні й можливі заворушення в Києві під час підписання Акту Возз’єднання. Тому колеги радили запастися продуктами і питною водою. Пошепки, щоб не викликати гніву військового начальства, подружки Оксани казали, що південь охоплений панікою; офіційне телебачення і радіо обмежувалось після виступу Гайдука дуже короткою і обережною мовою комюніке, розповідаючи про подвиги пожежників і бійців хімічних військ, а не про справжню картину народної битви з сараною. Між тим, на телебаченні ширилися страшні чутки — про смерть тисяч людей, масову втечу сотен тисяч мирних мешканців із зони вторгнення сарани, знищення сараною величезних масивів зернових і руйнування маленьких містечок і сіл по шляху просування чорної хмари. Розповідали про ісламські бунти і бої між мусульманами та християнами, погроми церков і мечетей. Але достеменно ніхто нічого не знав, тому що зв’язок з півднем був заблокований, інтернет-мережі не працювали, а виїзд населення за межі регіонів, охоплених війною, був заборонений. Доводилось задовольнятися чутками і читанням повідомлень Євронету, в якому також не було ніякої достовірної інформації, хоча публікувалося кілька страшних фотографій гігантської хмари, зроблених із розвідувальних супутників ОГБ.

Торговельний 9-поверховий комплекс «Фаворит» підходив упритул до хмарочоса — блакитної скляної 70-поверхової башти «Верховина», встановленої на площі Лесі Українки: звідси, з вершини Печерських пагорбів, відкривалася панорама десятимільйонного мегаполіса, поділеного Дніпром на Київ-East і Київ-West, але поєднаного двадцятьма мостами й двома підземними тунелями. Вершина хмарочоса була найкращим стратегічним спостережним пунктом Києва. Звідси любили вести свої програми тележурналісти, сюди на оглядовий майданчик возили численні екскурсії — і, зависаючи із завмиранням серця над містом, люди пізнавали його древню структуру, дивуючись — як їхнім предкам півтори тисячі літ тому вдалося, не підносячись угору, продираючись крізь лісові хащі, обрати це місце, створене, здавалося, Богом для щасливого народу і могутньої держави. Історія постійно перекреслювала цю географічну патетику.

У розкішному вестибюлі «Фаворита», який сяяв алюмінієм і зеленим мармуром, стояв білий рояль, за яким сиділа дівчина у чорному концертному платті й грала Шопена. Кілька роззяв топталося довкола, слухаючи цю неземну тривожну музику, сповнену сумом і пристрастю. Спустившись ескалатором на мінусовий поверх, де розкинулися зали супермаркета, Оксана всадовила Лесю до візка й рушила до секції безалкогольних напоїв.

Вона відзначила, що покупців сьогодні було набагато більше, ніж зазвичай, хоча ніяких ознак паніки не можна було помітити. Люди не кваплячись вантажили у візки пакети з пляшками води. Оксана немовби вперше побачила багатство вибору — десятки назв мінеральної води українського виробництва, імпортна вода з Грузії, Польщі, Франції, Норвегії і навіть Чилі — газована, слабко газована і негазована, збагачена вітамінами й антиоксидантами, вода проти діабету та гіпертонії, вода для малюків і старих. Оксана поклала до візка два пакети «Моршинської» і, вагаючись, простягла руку за третім, але, засоромившись, забрала руку. Тільки не піддаватись паніці. Якийсь чолов’яга у зеленій футболці з написом «Я люблю Аллаха» всміхнувся, подивившись на неї, й поклав залишений нею пакет до свого візка.