Річард Бах - Ілюзії

Коли я стягував з себе сорочку, Дональдiв посiбник випав з кишенi, i я прочитав там, де вiн розгорнувся:

Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирiшив не давати надалi цiй книжцi пiдмiняти мої власнi думки. Я покрутився пiд ковдрою i вiдключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зiгрiтий i безжурний, лежав я пiд небом з тисячами зiрок, якi, може, й були iлюзiями, проте iлюзiями прекрасними. I це поза всяким сумнiвом.

Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золотi тiнi, займалося свiтло. Та не свiтло пробудило мене — щось напрочуд м’яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чупринi, потiм менi здалося, нiби це жук, i я рвучко хряснув по ньому i… забив руку. Накидний гайковий ключ дев’ять шiстнадцятих являє собою доволi важкий шматок металу, i не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозумiло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарнiра, на мить зник у травi, потiм знову велично проплив у повiтрi, а тодi вже пiрнув униз, на землю, де й залишився. Спостерiгав я все те, уже цiлком прокинувшись. А коли я надумав його пiдняти, це був той-таки ключ дев’ять шiстнадцятих. Iнструмент, який я знав i любив, такий самий важкий i так само, як завжди, готовий повiдкручувати голови всiм тим паскудним болтам i гайкам.

— Хай йому чорт!

Я нiколи не згадував пекла або чортiв — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож iнших слiв у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шiмода був далеко звiдси, щонайменше за п’ятдесят миль за обрiєм. Я пiдняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руцi, вiдчуваючи себе доiсторичною мавпою, яка не може зрозумiти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.

Роздратований своєю безпораднiстю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з iнструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свiй саморобний хлiб. Менi нiкуди було поспiшати. Як захочу, то залишусь тут i на цiлий день.

Хлiб пiднявся на моїй похiднiй сковорiдцi, i його можна було знiмати, коли це iз заходу долинув добре знайомий менi звук.

Аж нiяк не могло бути, щоб вiн належав лiтаковi Шiмоди, — хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полi, одному з тисяч таких самих ланiв на Середньому Заходi. Але я знав, що то вiн, i почав насвистувати, наглядаючи водночас i за хлiбом, i за небом, та ще й намагаючись доти, доки вiн приземлиться, придумати якiсь спокiйнi, розважливi слова.

Звiсно, то був таки «Тревел-ейр». Вiн низько пройшов над «Флiтом», потiм зробив надто крутий показний розворот, легко ковзнув униз i приземлився зi швидкiстю шiстдесят миль на годину — з такою швидкiстю i має сiдати «Тревел-ейр». Дон пiдрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь анi словом. Лише насвистувати перестав.

Вiн вилiз iз кабiни й пiдiйшов до мене:

— Привiт, Рiчарде.

— Запiзнюєшся, — зауважив я. — Хлiб майже пiдгорiв.

— Вибачай.

Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарiлку з половиною хлiбини та шматком маргарину.

— Як воно було? — запитав я.

— Все гаразд, — вiдповiв вiн з блискавичною напiвпосмiшкою. — Я втiк, прихопивши з собою своє життя.

— Я сумнiвався, що тобi в цьому поталанить.

Якийсь час вiн мовчки їв.

— Знаєш, — мовив вiн, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.

— Нiхто не примушує тебе їсти мiй хлiб, — сердито вiдказав я. — Чого це всiм не до вподоби мiй хлiб? Нiкому не смакує мiй хлiб! Поясни, Небесний Учителю, чому це так?

— Гаразд, — усмiхнувся вiн, — скажу тобi, як сказав би Бог, ось що: ти вiриш, що твiй хлiб добрий, i тому вiн смакує тобi. А покуштуй його без глибокої вiри в те, в що увiрував, i сприйматимеш його як… ну, щось нiби вогонь… пiсля потопу… в млинi. Тобi так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?

— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не здається, що сам хлiб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка… тобто хлiб, як такий… чи не думаєш ти, що вiн…

— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?

— В ящику.

Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм футiв — не такий уже й легкий орiєнтир посеред прерiй та фермерських ланiв, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить сонце. Та я заприсягся собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче розповiсти.