Річард Бах - Ілюзії

Вiн поглянув менi просто в очi й спохмурнiв, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрiбне йому повiтря, щоб дихати.

— Нi, — вiдказав вiн, i я вiдчув себе недолугим учнем iз задньої парти. — Нi, Рiчарде, нiякий бензин менi не потрiбний.

Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розумiюся на авiацiйних моторах i пальному.

— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану? Вiн засмiявся й одразу ж полагiднiв.

— Нi, дякую. Я заправився ним торiк.

Вiн знову залiз до пiлотської кабiни i вирушив зi своїми пасажирами в новий надприродно уповiльнений злiт.

Найдужче менi хотiлось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звiдти геть. Пасажири там чи не пасажири — а менi треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому бодай якийсь сенс.

Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з «Флiта» трохи розiм’яти ноги. Тодi пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера потужного мотора.

— З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi. Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О’кей?

Вiн i оком не змигнув.

— Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.

— Гаразд.

Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламаної на шматки iстоти, що її впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п’ятдесят. Хто сидiв у машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.

Та Дон цим не переймався.

— Хочеш злетiти?

Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.

— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокiйним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.

Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.

— Що ви зробили? — шепотiв вiн. — Що ви зi мною зробили ?

— Ти збираєшся летiти чи нi? — запитав Дон. — Плата — три долари. Грошi, будь ласка, наперед.

— Я лечу! — вигукнув молодик.

Шiмода не допомагав йому залазити до передньої кабiни, як вiн звично робив це з iншими пасажирами.

Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з простирадла.

Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.

Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор i «Тревел-ейр» покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.

Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що, судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi двоє спустяться на землю. Натовп наче зав’язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало, накопичувалось i рвалося назовнi.

Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, «Тревел-ейр» почав знижуватись по компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед себе ще одну iнвалiдну коляску.