Річард Бах - Ілюзії

— Припинiть! Припинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть її!

Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя, тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.

На Дональда це не справило нiякого враження.

— Слухай, я сказав вимкнути її!

Музика урвалася.

— Х-ху! — мовив вiн.

Я тiльки глипнув на нього.

— На все свiй час i своє мiсце, правда ж? — зауважив вiн.

— Атож, час i мiсце…

— Трохи небесної музики — це зовсiм непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?

— Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав… що ти хочеш цим сказати?

Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся до свого спального мiшка пiд крилом.

Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно пiдняв його i прочитав:

День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я почав розмову.

— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити. Та навiть у свої найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни менi це.

Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: «Батч Кессiдi i Санданс Кiд» [Голлiвудський фiльм, випущений на екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив великої популярностi] ). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.

— У тебе є грошi?

— Вистачає. А що?

— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?

— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?

— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.

— Сеанс уже почався.

— То зайдемо пiсля початку.

Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.

За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.

Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.

— Рiчарде…

— Що?

— Чому ти тут?

— Це гарний фiльм, Доне. Цс-с! — На екранi заюшенi кров’ю Батч i Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралiї.

— Чим вiн гарний? — запитав вiн.

— Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.

— Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзiї. Я розсердився.

— Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв, наполегливо й драматично:

— Рiчарде, чому ти тут?

— Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фiнал.

— Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.

— Менi подобається цей фiльм…

Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:

— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?

— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.

Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.

— Доне, ти робиш усе помiрковано?

— Iнодi.

— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?

— Запитання поставив ти.

— Так. Ти маєш вiдповiдь?

— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.