Іван Єфремов - Туманність Андромеди

Погасли освітлювачі, що горіли навколо посадочного поля. Тритон виходив на освітлений Сонцем бік Нептуна. Хоч яке тьмяне було сірувате світло, відбите Нептуном, велетенське дзеркало здоровенної планети, що знаходилось усього на відстані трьохсот п’ятдесяти тисяч кілометрів від Тритона, розсіювало темряву, утворюючи на супутнику ясні сутінки, схожі на весняні сутінки високих широт Землі. Тритон облітав навколо Нептуна назустріч обертанню своєї планети із сходу на захід майже за шість земних діб, і його «денні» періоди тривали близько сімдесяти годин. За цей час Нептун встигав чотири рази обернутися навколо осі, і теперь тінь супутника помітно бігла по туманному диску.

Майже одночасно начальник і біолог побачили невеликий корабель, який стояв далеко від краю плато. Це не був зореліт із випнутою задньою половиною й високими гребенями рівноваги. Судячи з дуже гострого носа і вузького корпусу, корабель мав бути планетольотом, але відрізнявся од знайомих контурів цих кораблів товстим кінцем на кормі й довгим веретеноподібним пристроєм нагорі.

– Тут, на карантині, ще корабель? – напівзапитливо сказав Еон. – Хіба Рада порушила звичай?..

– Не посилати нових зоряних експедицій до повернення попередніх? – обізвався Ерг Ноор. – Справді, ми витримали свої строки, але повідомлення, яке ми повинні були надіслати із Зірди, запізнилося на два роки.

– Може, це експедиція на Нептун? – висловив припущення біолог.

Вони пройшли кілометрів зо два до санаторію і піднялися на широку терасу, оздоблену червоним базальтом. У чорному небі яскравіше від інших зірок сяяв крихітний диск Сонця, який було добре видно звідси, з полюса нерухомого супутника. Лютий стосімдесятиградусний мороз дошкуляв крізь обігрівальний скафандр, як звичайний холод земної полярної зими. Лапатий сніг із замерзлого аміаку або вуглекислоти повільно падав згори в нерухомій атмосфері, надаючи всій навколишній місцевості тихого спокою земного снігопаду.

Ерг Ноор і Еон Тал, наче загіпнотизовані, дивились на падіння сніжинок, наче далекі предки, які жили в помірних широтах і для яких поява снігу означала кінець праці землероба. І цей незвичайний сніг теж провіщав закінчення їхньої праці й мандрівки.

Біолог, відповідаючи на свої підсвідомі почуття, простиг руки начальникові.

– Скінчилися наші пригоди, і ми живі й здорові завдяки вам!

Ерг Ноор зробив різкий, заперечний жест.

– Хіба всі живі й здорові? А я живий завдяки кому?

Еон Тал не збентежився.

– Я певен – Нізу буде врятовано! Тутешні лікарі хочуть негайно почати лікування. Одержано інструкцію від самого Гріма Шара – керівника лабораторії загальних паралічів.

– Відомо, що це?

– Поки що ні. Але ясно, що Ніза вражена видом струму, який змінює хімізм нервових вузлів автономних систем. Зрозуміти, як знешкодити його надзвичайно тривалий вплив, – це означає вилікувати дівчину. Розкрили ж ми механізм стійких психічних паралічів, що стільки століть вважалися невиліковними. Тут щось подібне, але викликане зовнішнім збудником. Коли проведуть досліди над моїми полоненими – все одно, живі вони чи мертві – тоді й моя рука знову діятиме!

Почуття сорому змусило начальника експедиції насупитися. У своєму горі він забув, як багато зробив для нього біолог. Непристойно для дорослої людини! Він узяв руку біолога, і обидва вчених висловили взаємну симпатію в старовинному чоловічому жесті.

– Ви гадаєте, що вбивчі органи в чорних медуз і в цієї хрестоподібної гидоти одного виду? – спитав Ерг Ноор,

– Не сумніваюсь. Запорукою цьому моя рука… – біолог не помітив випадкового каламбуру. – В накопиченні і видозміні електричної енергії виявилось загальне життєве пристосування чорних істот – мешканців багатої на електрику планети. Вони – явні хижаки, а тих, хто є їхніми жертвами, ми поки що не знаємо.

– Але пам’ятаєте, що сталося з нами всіма, коли Ніза…

– Це інше. Я довго думав про це. З появою страшного хреста пролунав інфразвук величезної сили, що затьмарив нашу свідомість. У цьому чорному світі звуки теж чорні, нечутні. Пригнічуючи свідомість інфразвуком, ця істота потім діє видом гіпнозу, сильнішим, ніж у наших, тепер вимерлих, гігантських змій, наприклад, анаконд. Ось що мало не загубило нас…

Начальник експедиції поглянув на далеке Сонце, що світилося зараз і на Землі. Сонце – вічну надію людини ще з доісторичного її животіння серед нещадної природи. Сонце – втілення світлої сили розуму, що розганяє морок і страхіття ночі. І радісна іскра надії стала його супутником на останні години мандрівки…