Дивовижні протуберанці [46] Протуберанці – викидання розжарених газоподібних речовин з поверхні зірки (наприклад, Сонця), що вилітають вгору на величезні відстані.
вилітали з глибини океану прозорого фіолетового полум’я – зоряної атмосфери, прорізували простір усеспалюючими руками. Енергія Веги була настільки великою, що зірка випромінювала світло найсильніших квантів [47] Квант – мізерно мала порція енергії.
– фіолетової та невидимої частини спектра. Навіть у захищених потрійним фільтром людських очах вона викликала страшне відчуття примарності, майже невидимого, але смертельно небезпечного фантома… Пролітали світлові бурі, перемагаючи тяжіння зірки. Їх далекий відгомін небезпечно штовхав і розгойдував «Парус». Лічильники космічних променів та інших видів жорстких випромінювань перестали працювати. Всередині надійно захищеного корабля почала зростати небезпечна іонізація. Можна було тільки догадуватись про шаленство променистої енергії, що страхітливим потоком ринула в пустоту простору, там, за стінами корабля, про квінтильйони кіловат потужності, які витрачалися марно.
Начальник «Паруса» обережно підвів зореліт до третьої планети – великої, але огорнутої лише тонкою прозорою атмосферою. Мабуть, вогненне дихання синьої зірки зігнало геть покрив легких газів, що довгим, ледве сяючим хвостом тягся за планетою з її тіньового боку. Руйнівні випари фтору, отруйний окис вуглецю, мертва щільність інертних газів – у цій атмосфері ніщо земне не проіснувало б і секунди.
З надр планети випинались гострі шпилі, ребра, стрімкі, зазублені стіни червоних, як свіжі рани, чорних, як прірви, кам’яних мас. На обвіяних шаленими вихорами плоскогір’ях з вулканічних лав виднілися тріщини й провалля, з яких виливалась розжарена магма і які здавалися жилами кривавого вогню.
Високо здіймалися густі хмари попелу, сліпучоголубі на освітленому боці, непроникно чорні на тіньовому. Велетенські – на тисячі кілометрів – блискавки били в усіх напрямках, що свідчило про електричну наснаженість мертвої атмосфери.
Грізна фіолетова примара величезного сонця, чорне небо, наполовину заховане блискотливою короною перлистого сяйва, а внизу, на планеті, – червоні контрастні тіні на дикому хаосі скель, палаючі борозни, звивини й кола, безперервні спалахи зелених блискавок…
Стереотелескопи передали, а електронні фільми записали це з безпристрасною, нелюдською точністю.
Але за приладами стояло живе чуття мандрівників – протест розуму проти безглуздих сил руйнування і нагромадження мертвої матерії, усвідомлення ворожості цього світу шаленого космічного вогню. І, загіпнотизовані видовищем, четверо людей обмінялися схвальними поглядами, коли голос повідомив, що «Парус» іде на четверту планету.
Кілька обертів запису, і під кільовими телескопами корабля вже виростала остання крайня планета Веги, завбільшки майже така, як Земля. «Парус» стрімко знижувався. Очевидно, мандрівники вирішили за всяку ціну дослідити останню планету, останню надію на відкриття світу, хай не прекрасного, але хоча б придатного для життя.
Ерг Ноор піймав себе на тому, що в думці вимовив оце слово «хоча б». Мабуть, такими ж були думки і тих, хто керував «Парусом» і оглядав поверхню планети в потужні телескопи.
«Хоча б»! У цих двох словах крилося прощання з мрією про прекрасні світи Веги, про знаходження перлинпланет на дні просторів всесвіту, заради чого люди Землі пішли на добровільне сорокап’ятирічне ув’язнення в зорельоті і більш ніж на шістдесят років покинули рідну планету.
Але, захоплений видовищем, Ерг Ноор не відразу подумав про це. В глибині напівсферичного екрана він мчав над поверхнею безмежно далекої планети. На справжнє лихо мандрівників, тих – загиблих, і цих – живих, планета виявилася схожою на найближчого сусіда в Сонячній системі – Марс Така сама тонка прозора газова оболонка з червонуватозеленим, завжди безхмарним небом, така сама рівна поверхня пустельних материків з пасмами зруйнованих гір. Тільки на Марсі панував пекельний холод ночі і різка зміна денних температур. Там були мілкі, схожі на велетенські калюжі болота, які майже зовсім випаровувались, колинеколи випадав дрібний дощик або іній, спостерігалося жалюгідне життя омертвілих рослин і дивних, млявих тварин, що заривалися в землю.
Тут шалене полум’я блакитного сонця нагрівало планету так, що вона вся пашіла жаром найбільш палючих пустель Землі. Водяні випари в мізерній кількості здіймались у верхні шари повітряної оболонки, а величезні рівнини затінювалися лише вихорами теплових струменів, що безперервно збурювали атмосферу. Планета оберталася швидко, як і всі інші. Нічне охолодження розсипало гірські породи в море піску. Пісок – оранжевий, фіолетовий, зелений, блакитнуватий або сліпучобілий – засипав планету величезними плямами, що здалека здавалися морями або заростями вигаданих рослин. Пасма зруйнованих гір, вищих, ніж на Марсі, але так само мертвих, були вкриті блискучою чорною або коричневою корою. Синє сонце, з потужним ультрафіолетовим випромінюванням, руйнувало мінерали, випаровувало легкі елементи.
Читать дальше