Іван Єфремов - Туманність Андромеди

Слухняна машина стала мертвим диском, що безпорадно лежав на сухій землі. Дивне почуття самотності й відірваності од усього світу охопило Дар Вітра.

І разом з тим він нічого не боявся. Коли настане ніч, тоді неозброєне око бачитиме далі; вони обов’язково побачать якісь вогні і підуть на них. Вони вилетіли без нічого, не взявши з собою ні радіотелефону, ні ліхтарів, ні їжі.

«У давнину в степу можна було загинути з голоду, якщо не взяв з собою великих запасів їжі… І води!» – думав колишній завідувач зовнішніх станцій, затуляючи очі від яскравого світла. Він знайшов клаптик тіні від куща вишні поруч з Ведою і безтурботно ліг на землю, що поколювала тіло крізь легкий одяг сухими стеблинами трави. Тихий шелест вітру і спека притупляли відчуття: повільно розпливалися думки, змінюючи одна одну, зринали в пам’яті картини давноминулих часів – довгою низкою проходили стародавні народи, племена, окремі люди… Наче текла звідти, з минулого, величезна ріка подій, облич і одягу, що змінювалися кожної секунди.

– Вітре! – почув він крізь дрімоту, прокинувся й сів.

Сонце червоною кулею вже торкалося потемнілої лінії обрію, ані найменшого подиху не відчувалося в застиглому повітрі.

– Володарю мій, Вітре, – жартівливо схилилася над ним Веда, наслідуючи стародавніх жінок Азії, – прокиньтесь, будь ласка, і згадайте про мене!

Зробивши кілька гімнастичних вправ, Дар Вітер остаточно відігнав од себе сон. Веда погодилась з його планами дочекатися ночі. Темрява застала їх за жвавим обговоренням минулої роботи. Раптом Дар Вітер помітив, що Веда тремтить, її руки стали холодними, і він зрозумів, що легке плаття Веди анітрохи не захищає її від нічної прохолоди цих північних місць.

Літня нїч шістдесятої паралелі була ясною, і їм вдалося зібрати велику купу хмизу.

Гучно клацнув електричний розряд, видобутий Дар Вітром з потужного акумулятора гвинтольота, і незабаром яскраве полум’я вогнища згустило темряву навколо, зігріваючи людей своїм животворним теплом.

Обоє поринули в майже гіпнотичну задуму. Десь глибоко в душі людини за ті сотні тисяч років, коли вогонь був її головним захистом і порятунком, лишилось одвічне відчуття затишку й спокою, породжуване вогнем ще тоді, коли холод і темрява оточували людину…

– Що пригнічує вас, Ведо? – порушив мовчанку Дар Вітер.

– Я пригадала ту, з хусткою… – тихо відповіла Веда, не зводячи очей з вуглин, що розсипалися золотом.

Дар Вітер відразу зрозумів. Напередодні свого польоту вони скінчили розкопки великого кургану скіфів у приалтайських степах. Всередині вцілілого дерев’яного зрубу між кістяками коней і рабів, прикритих краєм курганного насипу, знайшли скелет старого вождя. Він лежав з мечем, щитом і панциром, а біля його ніг був скорчений скелет зовсім молодої жінки. До костяних рис її черепа щільно прилягала шовкова хустка, колись туго обмотана навколо обличчя. Зберегти хустку не пощастило, незважаючи на всі заходи, але за кілька хвилин, поки вона не розсипалась на порох, вдалося точно відтворити риси прекрасного обличчя, відбитого на тканині тисячі років тому. Хустка передавала ще одну страшну подробицю – відбиток очей жінки, що вилізли з орбіт; без сумніву, її задушили цією хусткою й кинули в могилу, жінка супроводила свого чоловіка на невідомих шляхах потойбічного світу. Їй було не більше дев’ятнадцяти років, йому – не менше як сімдесят, похилий для тих часів вік.

Дар Вітер згадав дискусію, що розгорілася серед молодих співробітників експедиції Веди з приводу знахідки. З доброї волі чи силоміць пішла жінка за своїм чоловіком? Навіщо? В ім’я чого? Якщо заради великої, відданої любові, то хіба можна було вбивати її, а не зберегти як найкращу пам’ять про покійного в покинутому світі живих?

Тоді заговорила Веда Конг. Вона довго вдивлялася в темний горб могили палаючими очима, намагаючись проникнути думкою в товщу минулих часів.

– Спробуйте зрозуміти тих людей. Простори стародавніх степів були справді безкраїми для єдиних засобів сполучення того часу – коней, верблюдів, биків. І на велетенських просторах жили окремі групи кочівниківскотарів, які не тільки нічим не були зв’язані, але й ворогували між собою. Багато образ і злоби збиралося з покоління в покоління; кожен чужинець був ворогом, кожне плем’я – здобиччю, що могла дати худобу й рабів, тобто людей, які працювали з примусу, як худоба, під батогом. Такий суспільний лад породжував, з одного боку, велику, зовсім невідому нам свободу окремої людини у дрібних її пристрастях і бажаннях, і, з другого боку, незвичайну замкнутість і обмеженість помислів. Якщо народність або плем’я складалося з невеликої кількості людей, здатних прохарчуватись полюванням і збиранням плодів, то ці вільні кочівники жили в постійному страху, що на них нападуть, поневолять або знищать войовничі сусіди. Але внаслідок ізоляції країни і численності населення, здатного створити велику військову силу, люди мусили платити своєю свободою, убезпечуючи себе від воєнних нападів, бо в таких сильних державах завжди розвивались деспотія й тиранія. Так було в стародавньому Єгипті, Ассірії та Вавілонії.