Іван Єфремов - Туманність Андромеди

Люди поступово освоювалися з роботою в сталевих «скелетах», потроху звикали до майже потрійної сили тяжіння. Трохи втамувався нестерпний біль у всіх кістках, що почався невдовзі після посадки на планету.

Минуло кілька земних днів. Таємниче «ніщо» не з’являлося. Температура навколишнього повітря почала різко падати. Знявся ураганний вітер, який дужчав з кожною годиною. Це заходило чорне сонце – планета поверталась, і материк, на якому стояли зорельоти, йшов на «нічний» бік. Охолодження завдяки конвекційним струмам, тепловіддачі океану і товстій атмосферній оболонці було не різким, але все ж посеред планетної «ночі» вдарив сильний мороз. Роботи не припинялися. Працювали з увімкненими обігрівачами скафандрів. Перший контейнер вдалося спустити з «Паруса» й довезти до «Тантри», коли на «сході» розгулявся новий ураган, далеко сильніший від західного. Температура швидко піднялася вище від нуля, струмені згущеного повітря несли величезну кількість вологи, блискавки краяли небо. Ураган досяг такої сили, що зореліт почав здригатися від натиску жахливого вітру. Всі зусилля людей зосередилися на тому, щоб укріпити контейнер під кілем «Тантри». Страхітливий рев урагану наростав, на плоскогір’ї крутились небезпечні стовпи вихорів, дуже схожі на земні торнадо. В смузі світла виріс величезний смерч із снігу й куряви, що впирався воронкою верхівки в плямистий і темний низький небозвід. Під його натиском проводи високовольтного струму обірвались, голубуваті спалахи замикань заблискотіли серед дротів, що скручувались кільцями. Жовтий вогонь прожектора біля «Паруса» погас, наче задутий вітром.

Ерг Ноор дав розпорядження припинити роботу, сховатися в кораблі.

– Але там лишився спостерігач! – вигукнула геолог Біна Лед, показуючи на ледве помітний вогник силікоборової вежі.

– Я знаю, там Ніза, і я зараз піду туди, – відповів начальник експедиції.

– Струм вимкнувся, і «ніщо» ввійшло в свої права, – серйозно заперечила Біна.

– Коли ураган діє на нас, то, безперечно, він діє і на цо «ніщо». Я певен, що, поки буря не стихне, небезпеки нема. А я тут такий важкий, що мене не здмухне, якщо я, притиснувшись до ґрунту, поповзу. Давно вже хотілося підстерегти це «ніщо» у вежі!

– Дозвольте і мені з вами? – підскочив до начальника біолог.

– Ходімо, але тільки ви – більше ніхто. Вам же це треба.

Двоє людей довго повзли, чіпляючись за нерівності й тріщини каменів, намагаючись не попасти на дорогу вихрових стовпів. Ураган вперто силкувався відірвати їх од ґрунту, звалити й покотити. Один раз це йому вдалося, але Ерг Ноор схопив Еона, що покотився, наліг животом і вчепився руками в кігтистих рукавицях за край великого каменя.

Ніза відчинила люк своєї вежі, і обидва по черзі протиснулися в нього. Тут було тепло і затишно, вежа стояла міцно, надійно укріплена.

Дівчинаастронавігатор з рудими кучерями і супилась і раділа приходові товаришів. Ніза чесно призналася, що перебути добу наодинці з бурею на чужій планеті було б неприємно.

Ерг Ноор повідомив на «Тантру» про благополучний перехід, і прожектор корабля погас. Тепер у споконвічному мороці світився тільки тьмяний вогник усередині вежі. Ґрунт дрижав од поривів бурі, ударів блискавок і навали грізних смерчів. Ніза сиділа на обертовому стільці, спершись спиною на реостат. Начальник і біолог сіли біля її ніг на кільцевидний виступ фундаменту вежі. Товсті у своїх скафандрах, вони займали майже все вільне місце.

– Пропоную поспати, – неголосно пролунав по телефону голос Ерга Ноора. – До чорного світанку ще добрих дванадцять годин, тільки тоді ураган ущухне і стане тепло.

Його товариші охоче погодилися. Придавлені потрійною вагою, скоцюрбившись у скафандрах, затиснутих твердими каркасами, у тісній вежі, що стрясалася від бурі, люди спали – настільки велика пристосованість людського організму й заховані в ньому сили опору.

Час од часу Ніза прокидалася, передавала черговому на «Тантрі» заспокійливі відомості і дрімала знову. Ураган помітно послабшав, здригання ґрунту припинилося. Тепер могло з’явитися «ніщо» або, вірніше, «щось». Спостерігачі вежки прийняли ПУ – пілюлі уваги, щоб підбадьорити пригнічену нервову систему.

– Мені не дає спокою чужий зореліт, – призналася Ніза. – Так хочеться дізнатися, хто «вони», звідки, як потрапили сюди…

– І мені теж, – відповів Ерг Ноор. – Давно вже по Великому Кільцю передавались розповіді про залізні зірки та їхні планетипастки. Там, у більш населених частинах Галактики, де кораблі літали вже давно й часто, є планети загиблих зорельотів. Багато стародавніх кораблів прилипало до цих планет, багато страхітливих історій розповідається про них – тепер майже переказів, легенд про важке завоювання космосу. Може, на цій планеті є зорельоти ще давнішніх часів, хоча в нашій мало населеній області зустріч трьох кораблів – явище цілком виняткове. У просторі навколо нашого Сонця до цього часу не була відома жодна залізна зірка – ми відкрили першу.