Микола Дашкієв - Зорепади

А тут… Ой, який нездоланний жах охоплював Координатора, коли заходило оце, з дозволу сказати, «сонце». Наставала темрява, страшнішої за яку вигадати не можна. В непроникно-чорному небі де-не-де мерехтіли зорі — такі кволі, такі безпорадні й такі далекі, що Координатора дедалі дужче охоплювало нестримне бажання раз і назавжди вимкнути свою базову пам’ять, знищити себе як свідому істоту. Ночі цієї планети були для нього втіленням безвиході, символом того, що Вищий Розум, який досяг, здавалося б, необмеженої могутності, так і лишився безпорадним перед нескінченністю часу й простору, перед незбагненними таємницями Природи.

Він гнівався на себе за ці думки, нарікав на фахову долю, згідно з якою, як Координатор, одержав надзвичайно розвинений центр емоцій, щоб мати змогу спілкуватися з найрізноманітнішими представниками цивілізації Системи. Зараз йому ця буйність уяви була тільки обтяжливою. Навіщо вона тут, де не тільки не знайдеш представників Вищого Розуму, а й взагалі неможливе життя?!

Заощаджуючи енергію, він рухався тільки вдень — рухався з випростаними енергоприймачами-«крилами». Тримати їх важко: давалася взнаки потрійна сила тяжіння. Та ще важче було, коли починав дмухати вітер. Лише вряди-годи він підштовхував уперед, а здебільшого гальмував, і тоді Координатор, як і перед заходом «сонця», вмощувався на голу гранітну брилу — на щастя, вони траплялися тепер дедалі частіше — і сидів отак, доки можна було продовжувати подорож у Ніщо. Він вимикав свою свідомість, лишаючи тільки сторожовий центр, і тоді наставав час пробудження базової пам’яті. Оживало найголовніше, найцікавіше з того, що трапилося в житті кільканадцяти поколінь його предків. Він не міг спілкуватися з ними, але ж частка кожного з них жила в ньому, сприймала його органами чуття цей жахливий, неповторно парадоксальний світ, і навіть якоюсь мірою через третю сигнальну систему намагалася висловити свої твердження чи міркування.

Дивно: останнім часом у базовій пам’яті Координатора все частіше проступає чудна, єретична думка про те, що на цій планеті все-таки може існувати життя. Життя надзвичайно своєрідне, побудоване на зовсім інших засадах, та все ж реальне. Крім цього твердження, не вдавалося пригадати нічого: певно, воно належало предкові двадцятого, а то й тридцятого покоління і збереглося в базовій пам’яті лише через свою оригінальність. Мабуть, той предок свого часу був фанатичним прихильником давним-давно відкинутої гіпотези про можливість існування життєздатних вуглецевих сполук, отож і намагається навіяти своєю згасаючою свідомістю це переконання всім поколінням нащадків. Але де ж тут життя?.. Де?

А життя — було. Коли б він був не Координатором, а Біологом, то вже не торочив би про неможливість існування на цій планеті. В «отруйній» атмосфері круг нього аж кишіло всяких мікроорганізмів; під шаром білого сипкого окису водню — а коротко кажучи, під снігом — напружено чекали скупої полярної весни зародки рослин і личинки комах. І навіть на гранітних брилах, де Координатор рятувався від пожадливих на тепло скафандра заметів, дедалі частіше зустрічався мох. А нещодавно він наткнувся на дивні буро-зелені химерно почленовані пасма якоїсь еластичної, схожої на пластмасу речовини.

Як нефахівець, Координатор не звернув на ті пасма особливої уваги: чи мало які феномени ще зустрінуться в цьому світі жахливої холоднечі? Для нього існував тільки єдиний текст на життєспроможність — здатність до гравітаційного випромінювання. Навіть найпримітивніші організми планет Системи випромінювали — звичайно, на рівні фону, без аналізу інформації. Отже, і тут цей критерій треба взяти за найголовніший.

А проте його почав огортати невиразний неспокій. Що далі він просувався на південь, то частіше натрапляв на оті «пасма». Та, власне, їх уже слід було називати по-іншому: з-під заметів стирчали якісь химерно розгалужені палиці, густо всіяні короткими зеленими голками. Живі? Ні. Вони мовчали в усьому гравітаційному діапазоні, навіть коли Координатор руйнував їхню структуру, а мусили б зойкати від болю й жаху, благаючи милосердя. Однак чому ж оці химерні витвори природи мають таку складну будову? Чому, зберігаючи загальну схожість, отак розрізняються одне від одного своїми розмірами? Може, вони здатні рости, як своєрідні напівкристали?

«Напівкристали»… Його базова пам’ять дедалі настирливіше повторювала твердження, що це, можливо, і є вияв незнаної форми життя. Мабуть, отой неймовірно далекий прапредок поступово переконував своїх наступників у вірогідності такої гіпотези. Вже й Координатор почав дещо вагатися: а може, й справді? Але ж відсутність гравіграм…