Микола Дашкієв - Зорепади

Моторошно було Координаторові, коли почався ремонт анігілятора. Він не розумів наукових термінів, якими обмінювалися заклопотані фахівці, та й без цього неважко було зрозуміти, що справи його кепські. Навіть не тому, що трайлер 1001001 потрапив у дуже далеке зоряне пасмо Галактики: досить надіслати інверсовану гравіграму — і сюди примчить рятувальний зореліт Системи. З усього видно, що не вистачить часу ДОЧЕКАТИСЯ цього зорельота: Капітан дедалі частіше заводить мову про необхідність ТИМЧАСОВО перебазуватися на планету, поблизу якої матеріалізувався трайлер. А кіберрозвідники доповіли, що на ній панує потрійна сила тяжіння, жорстока холоднеча, і в її отруйній атмосфері не зможе існувати ніщо живе.

Та краще б вони перебралися на ту планету, замість гинути в космічному просторі над нею!

Ні, Координатор нічого не може закинути Капітанові. Той виконав свій обов’язок до кінця. Він мав завдання будь-що забезпечити існування і недоторканність Повноважного представника Системи, відрядженого встановити контакт з виявленою цивілізацією. Отож перед вирішальним випробуванням анігілятора після ремонту Капітан наказав Координаторові надіслати скафандр вищого захисту і сісти в капсулу близької дії. Така була настанова одного з пунктів Галактичного кодексу, тому Координатор скорився, хоч і розумів, що робить дурницю. За всіх умов можна тільки відтягти загибель.

Саме так і сталося. Коли капсула відійшла від трайлера на чималу відстань, Координатор перехопив гравіграму Капітана:

— Увага! Вмикаю анігілятор!

І враз — сліпучий, нестерпно яскравий спалах. А потім — нескінченна мовчанка.

Кільканадцять разів окрутнулась капсула навколо похмурої, нерадісної планети, а тоді — мабуть, так її було запрограмовано — пішла вниз, вдерлася в хмари, кудись нестримно мчала і врешті-решт упала на щось тверде.

Скільки часу тривала ця подорож, Координатор не знав. Йому ніколи не доводилося відчувати надмірних перевантажень: навіть якщо випадало відвідувати планету з підвищеною силою тяжіння, до його послуг були системи штучної гравітації, які забезпечували умови комфорту. Цього разу все було по-іншому: спочатку — нудотний стан невагомості, потім навалився нестерпний тягар. Він не міг ні підвестися, ні поворухнутися. В голові болісно відгукувалася вібрація жахливого проходження крізь неймовірно густу атмосферу.

Довго він лежав, не здатний ні рухатися, ні мислити. А потім над силу підвівся, почав шукати пристрої керування капсулою.

Вперше за час свого свідомого буття Координатор пошкодував, що так і не скористався з права вивчити ще якусь галузь. Тепер він був зовсім безпорадний. Оті численні кнопки та індикатори, що тьмяне виблискували перед його очима, здавалися йому не менш небезпечними, ніж сама планета. Хто знає, навіщо потрібен, скажімо, цей важельок? Може, тут вмикається гравітаційний резонатор?.. А ця кнопка? Може, якщо натиснути на неї, капсула знову зрине в космос, щоб почати нескінченний політ?

Координатор дуже довго вивчав написи та схеми на пульті капсули, а потім, кінець кінцем, зважився натиснути на одну з кнопок. Звичайно ж, він помилився: ввімкнув АВАРІЙНУ систему. Це роблять тільки тоді, коли треба покинути капсулу негайно, байдуже, що станеться з нею далі.

А сталося ось що: коли розчахнулися стіни капсули і до неї ринуло отруйне повітря планети, апаратуру вмить охопило полум’я.

З жахом дивився Координатор на цю картину руйнування.

— Кисень!! — шепотів він злякано. — Так, так, це, безумовно, кисень!

Він пригадав дні навчання Вищого ступеня, коли їм, майбутнім Координаторам, задля загального інформативного рівня читалися лекції з хімії. Ще відтоді він запам’ятав, що кисень — найстрашніша отрута для всього живого і руйнівник, проти якого не вистоїть ніщо, крім кількох інертних елементів. На щастя, скафандр вищого захисту сконструйовано з силіконових сполук, на які кисень не діє, бо вже входить до складу молекул у зв’язаному вигляді. Отже, безпосередня небезпека йому не загрожує. А про майбутнє краще не думати.

Аж тепер Координатор мав змогу роззирнутися круг себе. І картина, яку він побачив, була така незвична, така жахливо-прекрасна, що в нього на мить свідомість потьмарилася.

Він, який звик до безмежно лагідного, яскраво-фіолетового випромінювання свого життєдайного Сонця, до струмків сірки в гранчастих берегах колчеданів, до безперервного руху кристалічних перетворень, раптом опинився у білому-білому світі абсолютної тиші й нерухомості. Скільки сягає око, залягла невідома речовина білого кольору, а над нею плескатою напівсферою нависло голубе мертве небо з жалюгідним брудно-червоним світилом, так званим «сонцем».