Олег Романчук: Зоряний кристал

З розповіді головного експерта аукціонної фірми «Сотбі» Аллана Роджерса:

«Наші експерти прийшли до висновку, що чаша належить до епохи раннього середньовіччя. Відомий фахівець у галузі археології сер Дональд Кембер переконаний, що вона виготовлена в період занепаду Римської імперії. Щоправда, сама історія появи унікальної чаші досить незвична. За деякими відомостями, вона знаходилася серед коштовностей, котрі разом із золотим запасом українського гетьмана Павла Полуботка були покладені в один із банків Ост-Індської компанії, після ліквідації якої в 1875 році опинились у королівській казні».

З коментаря професора Мітчела Уолкера, біофізика:

«Коли напередодні аукціону до нас звернулися за консультацією співробітники фірми «Сотбі», я відразу відчув, що річ ця призначена далеко не для прозаїчних потреб. Насамперед вражали пропорції, яких дотримувались невідомі майстри. Це був класичний приклад так званого «золотого перерізу», коли всі пропорції предмета, в даному випадку чаші, підібрані таким чином, що впливають на біоритми людського мозку. Я давно працюю в цьому напрямі і можу з цілковитою відповідальністю твердити, що подібна ідеальність пропорцій породжує в людському мозку бета-хвилю, [2] Бета-хвиля (бета-ритм) — електричні коливання, генеровані людським мозком і характерні для розумової роботи (14–35 Гц). яка відповідає за емоційний настрій людини.

Смисл цієї чудової пропорції, з якою доводиться зустрічатися при вивченні архітектурних ансамблів античності, на диво простий. Якщо розділити будь-який відрізок таким чином, щоб довжина його відносилась до більшої частини так, як більша до меншої, — в результаті отримаємо так званий «золотий переріз». Правда, мене насторожило, що матеріал, з якого виготовлена чаша, не піддається аналізові, це щось середнє між кварцом і склом. У всякому разі, моїх знань з фізики вистачало, аби сказати представникам «Сотбі», що виготовити подібну чашу навіть у наш час навряд чи можливо. Тут порушено всі закони кристалографії, в силу чого Чаша Святого Грааля, як встигли охрестити цю річ, не повинна існувати взагалі, або… або ми чогось не знаємо чи не розуміємо. Приголомшувала філігранна огранка, виконана з дивовижною прецизійністю… Словом, я порекомендував звернутися до спеціалістів, зокрема оптиків, припускаючи, що й оптичні властивості цього антикварного предмета повинні бути досить цікавими».

З інтерв’ю, взятого кореспондентом газети «Таймс» у віце-президента і наукового керівника корпорації «Джейсон-електронік» доктора Френтона Чіппендейла:

«Так, до нас зверталась фірма «Сотбі». Ми прийшли до висновку: річ варта того, щоб нею зайнятись».

З матеріалів прес-конференції, організованої Скотланд-Ярдом наступного дня після зникнення Чаші Святого Грааля:

Кореспондент газети «Індієн таймс»: «Це правда, що був виведений з ладу зв’язок між Тауером і штаб-квартирою лондонської поліції?»

Шеф Скотланд-Ярду: «З невідомих причин близько дев’яти хвилин було заблоковане надходження інформації в наш центральний комп’ютер. Якраз у той момент, коли це сталося. Нічого певного з цього приводу сказати не можу».

Із рвідчень Джорджа Бейнарда, сержанта:

«Це було моє останнє чергування в центрі стратегічного командування. Через тиждень закінчувався строк мого контракту. Чому я не продовжив його? Прийшов до висновку, що робота оператора далекого спостереження надто нервова і відповідальна. Краще вже бути цивільним пацюком, ніж нажити нервовий розлад. Можливо, я видамся декому не зовсім скромним, але спеціаліст з мене непоганий. Це можуть підтвердити лейтенант Сондерс і капітан Хартфіш. Запевняю, вони скажуть: на сержанта Бейнарда можна покластися. Це не так важливо? Дивно, мені сказали, щоб я розповідав усе в подробицях. Кажете, слід починати з головного? Дивлячись, що вважати головним… За інструкцією я найперше перевірив функціонування шести модулів і трьох операційних систем. Після цього увімкнув у порядку черговості тумблери запуску. Спалахнули оранжевим світлом індикатори кругового спостереження — апаратура функціонувала нормально. Доповів лейтенанту Сондерсу про готовність до роботи. У відповідь почув «о’кей!». З командного пункту вказали сектор, у якому я повинен працювати. Рівно о десятій за Грінвічем я приступив до патрулювання. Вірніше, хотів приступити, але екран несподівано засвітився блакитним світлом, а на розгортці індикатора цілей з’явилися три зелені позначки невідомого походження. Нічого подібного в моїй п’ятнадцятирічній практиці не траплялось; я тут же доповів своєму безпосередньому начальникові. Той у свою чергу сповістив капітана Хартфіша, який висловив припущення, що у мене не всі дома. І лише коли я втретє повторив, що на екрані щось негаразд, до мене примчав лейтенант Сондерс. Він насамперед примусив мене дихнути: чи не хильнув я. Відтак глянув на екран і, пересвідчившись, що моя інформація достовірна, кинувся до телефону, аби повідомити полковника Роджерса. Тут екран знову став оранжевим. У секторі А-В92 виднілися звичні позначки від учбових цілей».