Олег Романчук - Зоряний кристал

Коли бути точним, то першим як справжній експериментатор звернув увагу на химерного жука Олександр Ткачук. Саме завдяки його наполегливості, інтуїції, переконаності у власній правоті дивовижна знахідка потрапила в лабораторію. Що стосується мене, то я був далекий від того, щоб вважати доцільним залучати фізиків до вивчення суто археологічного непорозуміння.

Завідуючий лабораторією експериментальної кристалооптики, мій заступник і права рука Олександр Ткачук (простіше Сашко), лисіючий брюнет, який, зневірившись у патентованому угорському засобі проти випадання волосся «Банфі», відпустив акуратну мефістофельську борідку, чим причарував мало не все жіноцтво інституту, був цілком протилежної думки. Зрештою, йому це дозволялося. Двадцятивосьмирічний геній (усталена думка колективу нашого відділу, яка іноді розбігалася з думкою офіційного керівництва), власник диплома кандидата фізико-математичних наук, неодружений, зросту вище середнього, статури худорлявої, від середньостатистичного оточення найперше відрізнявся впертістю. Але саме ця риса характеру Ткачука робила його незамінним у найвідповідальніших ситуаціях, коли для успіху експерименту потрібні неабияка витримка і диявольське терпіння при очікуванні наслідків досліду. Діяв Сашко навдивовижу цілеспрямовано, просуваючись до мети, наче всюдихід. Як мені було відомо, мріяв захистити докторську дисертацію лише зробивши епохальне відкриття, в чому і поклявся, як твердили інститутські гострослови, на синхрофазотроні в Дубні. Частенько його непомірні запити розбігалися з можливостями лабораторії. Невичерпний генератор надоригінальних ідей не раз примушував мене хапатися за голову, коли черговий фантастичний задум розлітався вдрузки разом з установкою чи приладом. Однак за непогамовністю Ткачукової натури приховувалися критично настроєний розум, здатність швидко й точно аналізувати факти — саме ті якості, без яких справжньому експериментаторові дорога до успіху закрита.

…Ми — Ткачук, професор Бандура, академік Деркач і я — сиділи в директорському кабінеті, з неприхованим інтересом позираючи на обтягнений зеленим сукном стіл, де красувалась філігранної роботи срібна чаша на високій, мудровано крученій ніжці. Вінця чаші-фіали прикрашало золоте, помережане химерним орнаментом окуття. Нижня частина мала рельєфні канелюри. Корпус прикрашав широкий барельєфний фриз, що зображав епізоди військового життя скіфів і сцени полювання. Можна було легко розрізнити фігури воїнів: один тримав за вуздечку баского коня, інший, у гаптованому на раменах каптані, озброєний луком і мечем, готувався скочити на вороного.

— Оце знахідка! — мимовільно вирвалося з Сашкових уст.

Професор поблажливо всміхнувся, з чого я зробив висновок, що справжній сюрприз ще попереду. Так воно і вийшло. Микола Олексійович, немов справжній фокусник, володар дюжини Оскарів міжнародного товариства чаклунів і магів, дістав з чаші кришталевого жука. Дивна істота незмигним поглядом блискучих полірованих очиць дивилася на вчених мужів, немовби намагалася второпати, яким чином після тисячоліть вимушеного сну опинилась на білому світі.

Микола Олексійович простягнув мені прозорий, схожий на кварц монокристал, вирізьблений у вигляді жука-гнояка. Ми з Сашком нахилили голови над химерною річчю, ніби й справді можна було всередині її віднайти розгадку питань, які враз постали перед фізиками…

Місцями в кристалі можна було помітити димчасті плями, схожі на бульбашки повітря; проглядалися ледь помітні неозброєним оком тоненькі волоконні утворення. Чим довше я тримав у долонях жука, тим виразніше відчувалися якісь дивні запахи: холодні, теплі, нічні. Цілий розмай дивовижних пахощів…

Якби раніше хтось сказав мені, що існує подібний феномен, я б нізащо не повірив. Справа в тому, що при найменшій обробці такий монокристал повинен неодмінно розлетітися !.. [27] Подібна річ у вигляді жіночого черепа з полірованого кварцу була знайдена в 1927 році американським археологом Ф. Л. Мітчел-Хеджесом в джунглях Британського Гондурасу. Експерт-мінералог з фірми “Х’юлетт-Паккард” прийшов до висновку, що ця річ не повинна існувати в принципі. Тут щось не так. Або я чогось не розумів, або це «щось» і справді мало місце. В такому разі саме фізика і повинна встановити причини існування феномена.

Поклавши жука на стіл, я вголос висловив своє припущення. Ткачук схвально кивнув своєю сократівською головою і глибокодумно мовив: