Ми підлітаємо. В якому красивому місці упав літак! Оскол — неширока, але чиста й тиха річка — тут віддаляється від високого правого берега, утворюючи вільну багатокілометрову петлю в долині. І ось всередині цієї петлі серед свіжої зелені травневого лугу з розкиданими поодинці деревами, — потворна біла пляма з біло-сірим безформним чимсь всередині; стовпи кіптяви й полум’я; дерева, які ближче, також догорають, але димлять синім, по-дров’яному.
А далі, за річкою, луги і вербняки в ранковому туманному мареві; високий берег переходить в подібну до столу рівнину в квадратах угідь; за ними будиночки й садки Гавронців. А над усим оцім у небі миготить, піднімаючись, сонце.
Я люблю річки. Вони для мене буцімто живі істоти. Лиш тільки випаде два-три вільних дні та дозволяє погода, я рюкзак на плечі — і пі-ішов по якій-небудь, де тихіше, де безлюдніше. Намети, спальні мішки — цього я не визнаю: я не равлик — тягати на собі комфорт; завжди знайдеться стіжок чи копиця, а то й у траві можна виспатись, укриваючись зорями.
І по Осколу я ходив, знаю цю звивину. Он там, вище, де річка повертається до високого берега, є джерельце з хорошою водою; я робив привал біля нього… Але зараз тут усе не так. У тому місці, де високий берег виступає над звивиною крутогором, стоїть серед некошеної трави наш вантажний вертоліт, а навколо ділова метушня: напинають два великих намети — один для моєї камери, другий — для гостей, вивантажують і розставляють наше майно. Ми приземляємося.
— Чув? — каже мені Артурич, вискакуючи вслід за мною на траву. — Літак випустили одинадцять місяців тому. Ось на такий термін, тобто приблизно на річний закид, і налаштовуйся. Вибирай зачіпку — добрячу, міцну, не пиво з та ранькою! — і просвіт . Днів у три-чотири має бути просвіт. Туди, — він показує в бік звивини, — тобі ходити не треба, забороняю. Від метушні тут також триматися на дистанції. Комплексність, глибина й комплексність — ось чим ти повинен пройнятися. Річний закид — пам’ятай про це.
Так, у такий закид я ще не ходив. І Риндичевич також. Невдовзі прибувають ще два вертольоти. З першого по драбинці спускаються троє. Переднього — невисокого, з фігурою спортсмена, сивою шевелюрою й темними бровами, по яких тільки й можна здогадатись, яким раніше було в нього волосся, — я впізнаю зразу, бачив знімки в журналах. Це Іван Володимирович Бекасов, генеральний конструктор. Йому за п’ятдесят, проте живі енергійні рухи, з якими він, підійшовши, знайомиться з нами, жвава мова і живі темні очі молодять його; увесь він покритий шерехатим кримським загаром — напевне, висмикнули просто з пляжу де-небудь у Форосі.
Він представляє нам (Багрієві, власне; по мені Бекасов ковзнув поглядом — і я перестав для нього існувати) і двох інших. Високий, худий і сутулий Микола Данилович (прізвище не розчув) — головний інженер авіазаводу; у нього стурбоване обличчя і стомлений глухуватий голос. Другий — білошкіре обличчя з рум’янцем, широкі темні брови, красивий ніс і підборіддя — Фелікс Юрійович, начальник цеху гвинтів на цьому заводі; вигляд у нього похмуро-ображений — схоже, той факт, що саме його висмикнули на місце катастрофи, його пригнічує.
Підходить Лемех, Бекасов його тепло вітає, а про того й говорити нічого: очі його ледь не світяться від щастя зустрічі з колишнім шефом.
— Які припускаєте причини аварії? — запитує Багрій.
— Оскільки при наборі висоти, то найімовірніше відмова моторів і поломка гвинтів, — відповідає Бекасов. — Така світова статистика.
— Ну, зразу ж і на гвинти! — запально вступає начцеху. — Та нічого з ними не може бути, Іване Володимировичу, ви ж знаєте, як ми їх робимо. Порошинці не даємо впасти.
— Ні, перевіряти, звичайно, треба все, — поступається той.
— Не треба все, зосередьтесь на найвірогіднішому, — говорить Багрій. — Час не жде. Ось коли ці припущення не підтвердяться, тоді будете перевіряти все.
— Гаразд, — уважно глянувши на нього, згоджується генеральний конструктор і після паузи додає: — Ми попереджені про безумовну покору. Артур… е-е… Вікторович. Але чи не могли б ви пояснити свої наміри, мету і так далі? Так би мовити, кожен солдат повинен розуміти свій маневр.
Відчувається, що йому варто неабияких зусиль звести себе в «солдати»; та й слово ж яке вибрав — «покора».
Під цю розмову приземлився другий вертоліт. З нього з’являються четверо в сірих комбінезонах, вони зразу починають вивантажувати своє устаткування. Одні прилади (серед яких я впізнаю і середніх розмірів металографічний мікрофон) відносять в шатро, інші складають на землю: портативний передатчик, домкрати, якісь диски на тичках, схожі на армійські міношукачі, саперні лопати, вогнегасник… Із цим вони підуть униз. Це пошуковики.
Читать дальше