Олександр Ємченко - Піраміда Сонця

Від несподіванки гідронавти заклякли, наче загіпнотизовані. Коли отямилися, вогненне з’явисько вже згасло. Землян знову поглинула темінь.

— Що за оказія? — зачудовано розкрив очі Попович.

— А може, це нам привиділося, — припустив Треба, — може, це була галюцинація? Знудьгувалися за сонцем, і ось будь ласка. Треба ж таке?

— Із сонця чорного, жахного ніч струмить, — раптом заговорив віршованим текстом командир. Потім схаменувся, болісно вичавив усмішку і мовив: — Вибачте, це від нервового шоку. Але щось у цих словах є. Так кажете: галюцинація. Ні, гадаю, це цілком реальна ява, до того ж із цілеспрямованою дією. Думаю, що й сліди цієї дії залишились. Зараз перевіримо. — Куриленко рвучко підвівся і сягнистим кроком подався до каюти свого «Спрута».

Спливла хвилина, минула друга. Попович і Треба нетерпляче чекали. Нарешті пролунав схвильований голос командира:

— Я так і знав!

Почулося тяжке, схоже на стогін, зітхання. Потім знову пролунав голос:

— Подивіться на лічильник енергії свого апарата!

Астробіолог і енергетик метнулися до себе, добулися до пульта управління і сторопіло зупинилися, не вірячи своїм очам, — стрілка покажчика ядерного пального неухильно падала до нульової позначки,

— Оце вам і галюцинація, — на дверях каюти з’явився Куриленко. — Ота вогненна мара розрядила наші силові установки…

— Неймовірно… — астробіолог несамохіть присів на крісло. — Куди ж нам тепер?

— Куди? «Спрути» ще рухаються за інергією, але не вгору, а вниз, тільки вниз. До сонця нам шляху немає… Він відрізаний. Ми в пастці. Думаю, що така ж доля спіткала й Карпенка. Не здивуюсь, коли ми натрапимо на залишки його «Спрута».

— Стривай, командире, — подав голос Треба. — Невже наше становище таке безнадійне? Енергетика — моя царина, мені треба й мізкувати над тим, що сталося. Нас позбавили енергії, маневреності і взагалі можливості автономно рухатися. Але внутрішнє енергозабезпечення діє! Дивіться: в обох апаратах підтримується стала температура, працює електроживлення, функціонує вся апаратура… Значить, нам залишили якийсь шанс на виживання…

— У цьому щось є! — збадьорився астробіолог. — Якби, допустимо, нас хотіли згубити, то це можна було зробити за одним заходом, і не тут, а там, нагорі, ще за тією невидимою перепоною, або, в кращому випадку, взагалі не допустити до водної мантії. А так…

— Я теж над цим подумав, — підвів обважнілу голову Куриленко. — Спершу таємничі сигнали з глибин супутника, потім інтригуюче повідомлення Карпенка, далі незрозуміла завада на нашому шляху і ось нейтралізація наших силових установок… У всьому цьому простежується якась логічна, осмислена лінія. Хотів би я знати, хто диригує усім цим!

— Командире! — зненацька голосно озвався Треба, що стояв біля пульта управління. — Подивись на прилади — тиск зріс майже вдвічі, температура нестримно підвищується, а гравітометр показує казна-що…

— Все це бісівська гра головної планети. Певне, Око Юпітера кліпнуло. Уявляю, як там наші нагорі хвилюються. До речі, як ви думаєте, звідки Карпенко послав останнє повідомлення?

— Судячи з тих уривків, що прийняли, десь із цього району, де ми зараз перебуваємо, — відповів Попович. — Йому заважали сильні перешкоди.

— Воно й зрозуміло. Водна мантія Ганімеда надзвичайно наелектризована. Так що й нам не вдасться щось сповістити на поверхню, а тим паче звідти щось прийняти. Зв’язатися з базовим кораблем ми не зможемо. Отож уся надія…

— У давнину, — не забарився з черговою сентенцією астробіолог, — казали, що коли тобі тяжко, клич на підмогу насамперед самого себе.

Куриленко тільки рукою махнув на ці слова, а Треба коротко прокоментував:

— Треба ж таке…

Тим часом «Спрути», загрозливо погойдуючись у вихорах гравітаційних потоків, поволі, але неухильно линули вниз, до ядра супутника. Їхні титанові оболонки ще витримували неймовірний тиск, а ось нейтралізувати розжарений пал, що линув від ядра Ганімеда, їм було вже не під силу. Внутрі апаратів наростала спека.

— Холодильні установки працюють на грані можливого, — доповів командирові головний енергетик.

— Скільки вони ще можуть служити?

— Гадаю, днів зо два. Але ми вже три доби не спали…

— Ось пілюлі бадьорості. Я прихопив про запас. Тримайтеся. Локатори показують, що ми наближаємося до якогось гороутворення.

— Невже ядро?

— Не думаю. Це швидше всього затонула велетенська брила криги, перемішана із силікатом. Своєрідний підводний айсберг…