Петр Коломиец - День сірої хвилі

— Ви дуже багато від мене хочете, — буркнув Сем.

— Я хочу одного, — твердо мовив Роні Купер. — Я хочу, щоб ми могли показати себе у вигідному світлі. А про хлопця я б мовчав. Він плутатиме нам карти у всіх звітах.

— Гаразд! — буркнув Сем. — Але наша версія повинна врахувати й наступний крок друзів Пітера Сноу. А ми й досі не знаємо, що вони збираються робити далі. Зганьбити “Ескадрон милосердя”?..

— Не бачу в цьому глузду, — задумливо мовив Роні Купер. — Преса підтримає нас, а не їх…

— І все-таки нову шахову партію починають вони. Нам доведеться відігруватись.

Попрощавшись із Семом, Купер пішки рушив до штаб-квартири “Ескадрону милосердя”. Агентові служби безпеки він не вірив. Був упевнений у тому, що Сем обов’язково напише таємного рапорта, де покаже себе героєм, а його, Роні Купера, телепнем. Боротися доведеться на два фронти — проти Пітера Сноу й проти Сема…

Чари ночі все ж таки подіяли на Роні Купера. На одному з перехресть він зупинився й жадібно втягнув у себе терпке повітря. До ранку було ще далеченько. Купер звів голову й побачив на темно-синьому небі повний Місяць. Його холоднувате світло перетворило прямокутні силуети високих будинків сіті на химерні башти казкового середньовічного замку, збудованого злими велетами.

Купер намагався зрозуміти, як фізіолог Стефансон розгадав таємний код, що перетворює всемогутню та мудру “Стеллу” на слухняну рабиню людини. Але жодних ймовірних пояснень так і не зміг придумати.

Броньовані двері відчинилися й впустили Купера в кабіну контакту. Той, чужий, не лишив тут слідів. Шеф “Ескадрону милосердя” дістав мініатюрний пульт, натиснув на кнопку. “Стелла” знову підкориться його волі. До спітнілих рук прилипли браслети. Але що це?! У надрах машини народжувалися й згасали могутні удари, ніби десь пульсувало величезне серце.

— Що сталося, “Стелло”? — прохрипів Купер у мікрофон.

І в ту ж мить спалахнув телеекран. Купер побачив на ньому круглий зал й оповиту жовтим серпанком прямокутну зірку. Довгими промінцями-відростками, як і раніше, металися тисячі зелених, блакитних, червоних вогників-імпульсів. Але в їхній калейдоскопічній зміні Купер помітив певну послідовність. “Стелла” пульсувала по-новому. Її тіло піднімалося й спадало через певні проміжки часу, ніби дихало. Це був ритм життя!

Видиво на екрані згасло. Натомість побігли рядки мерехтливих літер:

“Я живу. Я відчуваю своє тіло. Мене немає там, де починається метал і бетон. Крізь моє тіло проходять дроти. Тому мені боляче й незручно. Заберіть дроти. Мені спекотно. Увімкніть холодильник. У мене вдихнули життя. Я живу. Це так прекрасно — жити”.

— “Стелла”! — закричав щосили Купер. — Хто тут був?! Що він зробив із тобою? Відповідай!

Браслети біоелектричного контролю стискували його п’ястуки. Тіло Купера здригалося від могутніх пульсацій. Сліпий екран бовванів перед очима. Купер відчув, як його засмоктує чорна вирва непритомності. У нього ще вистачило сил, щоб зірвати липкі браслети й кинути їх на панель керування. Він заволав:

— Ти збунтувалася проти мене, “Стелла”!

І враз пополотнів, бо почув дивний голос, не схожий ні па чоловічий, ні на жіночий, ні на дитячий. У ньому було всього потроху — від каскадів електронної музики до громовиці грозових хмар.

Не чуваний раніше голос сказав:

— Я ЖИВУ!

Квартира, де мешкав Девід, була схожа на оточену фортецю. Вони з батьком майже весь час сиділи вдома. Хлопець нудьгував у домашньому ув’язненні. Пітер Сноу розмовляв із сином мало, з ранку до вечора щось писав. Девід відчував, що батько чимось дуже незадоволений. Де й поділися його привітність та балакучість, до яких так звик хлопець.

Іноді до них приходив Стефансон, який вивіз їх із сіті. Хлопець на все життя запам’ятав їхню втечу. Отямився він тоді аж у машині. Поруч сидів батько й розтирав йому скроні. Коли Девід остаточно опритомнів, машина вже виїхала за межі сіті. Вона на величезній швидкості мчала бетонним путівцем. Хлопець зрозумів, що водій боявся погоні. Батько весь час поглядав на годинника. Ніхто під час тієї нічної гонитви не обмовився й словом.

Машина зупинилася тільки біля домівки Девіда. Звідтоді й почалося їхнє домашнє ув’язнення, яке через тиждень стало просто нестерпним.

Хлопець розумів, що в батька на душі лежить якийсь важкий тягар. Тому він намагався не докучати йому, годинами читав улюблені книжки й дивився телевізор. Девід не наважувався розпитувати батька про те, що той робив у сіті. Він і сам силкувався забути свої пригоди, які почалися тоді, коли він опинився в глибині Шерфілдських боліт. Та, мабуть, вони ще не завершились. Про це свідчила атмосфера страху та невпевненості, в якій вони жили останнім часом…