Петр Коломиец - День сірої хвилі

Хлопець вийшов у коридор. Ноги ступали по густому ворсу синтетичного килима. Із стелі лилося м’яке, приємне для ока світло. Зліва — низка дверей, які відчиняються за допомогою електронного ключа. Там лабораторії, сховища, обладнані спеціальними стелажами, акваріумами, де зберігаються колекції водоростей, риб, мінералів…

Зал керування — величезне кругле приміщення під опуклою стелею. Стіни на рівні людського зросту опоряджені м’яким пластиковим матеріалом із геометричним тисненням: на сірому тлі ромби та квадрати. Оксамитова доріжка веде до великого підковоподібного пульта, розчленованого на майже однакові за розміром сегменти. “Підкова” поспіль вицяцькувана кнопками, важелями, різнокольоровими індикаторами, тумблерами. А всередині стоять два крісла на блискучих ніжках.

На стінах залу керування мерехтіли телеекрани: три великі плями — одна спереду, навпроти крісел, дві обабіч…

Хоменко та Усольцев сиділи за невеличким столиком під стіною і проглядали якісь папери. Із пластикових ящиків майже до їхніх ніг слалося густе зелене листя декоративних рослин.

— Приготувався до виходу? — начальник біостанції запитливо звів очі на хлопця. Його обличчя вже було помережене ранніми зморшками. Рідке світле волосся німбом огортало чо-ласту голову.

— Звичайно! Хоч зараз!

— Геннадій Миколайович обстежить тебе на автодіагності. Якщо добре відпочив — вийдеш на дно.

Високий кремезний біолог Усольцев вийшов з-за столу. На відміну від інших акванавтів, він був одягнений у просторий сірий костюм, білу сорочку. Чомусь не полюбляв форму акванавтів. Він завжди говорив басовитим гучним голосом. Олегові спершу здавалось, ніби на борту станції командує він, а не Хоменко.

— Ходімо, юначе!

Автодіагност, устаткований в лабораторії Усольцева, засвідчив, що всі психофізіологічні функції Олегового організму в доброму стані, на дно вийти може. Хлопець та біолог повернулися в зал керування.

Біостанція лежала на дні. Над нею — трикілометрова товща Тихого океану. За програмою обстежували досить великий квадрат підводної рівнини. Жодних виходів корисних копалин тут ще не помічено. Залізомарганцеві згустки мали щонайбільше об’єм п’ять—шість кубічних сантиметрів. Якихось несподіванок для морських геологів не було. Тому Хоменко вирішив обмежитися лише визначенням біологічної продуктивності цієї зони та пошуками невідомих науці організмів.

Сонячне світло проникає у воду океану заледве до двохсотметрової глибини. У приповерхневій зоні вирує життя. Міріади планктонних організмів, риб, медуз, кальмарів завзято борються за існування. А трикілометрові глибини?.. Чорна прірва, царство вічної ночі, величезних тисків. Звичайно, й ці глибини населяють живі організми. Найкрихітніші з них живляться їстівним “дощем” із решток загиблих морських мешканців, який повільно падає із верхніх вод назустріч тисячам ненажерливих ротів.

Олег багато разів бачив па телеекранах зображення піратів глибини. Не міг без огиди дивитись на їхні потворно великі голови, чорні, загнуті всередину пащі, гачкуваті зуби, плавники, схожі на вістря ножів.

Протягом доби кожен акванавт тричі виходив на дно. Строк перебування під водою — година. За цей час треба обстежити певну площу дна, зняти її на кіноплівку, зібрати найцікавіші зразки природних мешканців, покласти їх у бункер акватрона.

На значно менших глибинах — до чотирьохсот—п’ятисот метрів — кожен вихід на дно був для Олега справжнім святом, небуденною екскурсією. Незрівнянно багатше і різноманітніше там життя. Хлопець безперестанку милувався граціозними рибами, вишуканими кольорами актиній, багатобарвними розсипами морських зірок, химерними кониками та їжаками, хижими муренами, вельможними окунями-меру.

А ще вище, ближче до сонця, дно було схоже на справжнісінькі джунглі. Хащі зелених, синіх, червоних, жовтих водоростей населяли армади блискучих рибок, поміж довгими лапатими стеблами, мов повітряні кулі, плавали рожеві та фіолетові медузи, веселково виблискували мушлі…

Та чим глибше спускалась біостанція, тим більший ентузіазм охоплював Хоменка та Усольцева. В їхніх очах з’являвся гарячковий блиск, рухи ставали різкими, нетерплячими. Безперебійно працювали кінокамери. Учені, завзято сперечаючись, розглядали принесені драгою прозорі створіння, що конвульсивно ворушили щупальцями та тонюсінькими ніжками. Найцікавіші зразки несли в лабораторію. А там вченим підсобляв Олег, препарував донних мешканців…