Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

Професору нічого не лишалося, як, після отримання відповіді із Землі, внести невеличкі корективи в медичну програму Ропса. А простіше кажучи, він зробив в його медпрограмі оптимумом температури позначку 36,6.

Але чому саме 36,6? — подумав професор, коли я захворів. Чому саме цю температуру нашого тіла ми звикли вважати нормальною? Чому, наприклад, не 34 або 37? І він вирішив поставити невеличкий експеримент…

З термометром в руці він тричі на день заходив до мене в каюту, а потім повертався до бортової біохімічної лабораторії, де до пізньої ночі поринав у роботу.

— І що ж? Що я вам допоміг визначити?

— Претендуєш на співавторство? — лукаво всміхнувся Ігреков.

— Авжеж! — в тон йому відповів я. — Якщо зробити відкриття допомогла моя хвороба…

— Ну, тоді Ньютон теж мусив був розділити свій успіх із своїм садівником.

— То що ж визначили ви, новітній Ескулап?

— Ну, по-перше те, що саме при температурі 36,6 °C в нашому організмі виникають найкращі умови для роботи ферментів. Саме тоді вони найкраще можуть регулювати всі життєві процеси…

— Але ж це відомо кожному школяреві…

— Не поспішай, — зупинив мене Ігреков. — А що означає “найкращі”? Це означає такі умови, при яких швидкості всіх процесів стають максимальними… Отже, — знизивши голос до шепоту, вів далі професор, — знаючи середньостатистичний потенціал іонізації атомів, я протягом цих днів досить точно обчислив температуру, нижче якої переважають реакції синтезу, а вище — реакції розпаду. Тобто температуру, при якій в суміші продукти синтезу і розпаду врівноважуються. Вона визначається рівнянням Вант-Гоффа, яко зв’язує швидкість реакції з температурою та енергією. Так от, — підняв професор палець угору, — взявши за енергією активації середньостатистичний потенціал іонізації, який дорівнює 8,3 електрон-вольта, я одержав величину 37,1 + 0,5 °C.

— 37,1 мінус 0,5 дорівнює 36,6!..

— …що практично в точності дорівнює нормальній температурі твого тіла.

— Отже, я здоровий?

— Абсолютно!

— Ура! — Я скочив з ліжка і кинувся обнімати професора. — З вас би вийшов чудовий лікар…

— А медицина тут ні до чого, — заперечив Ігреков. — Температура нашого тіла 36,6 визначається тільки статичними властивостями атомів, з яких складається Всесвіт.

— Виходить, таку температуру повинні мати й космічні прибульці, коли вони, звичайно, десь існують?

— Виходить так! — усміхнувся Ігреков. — Адже 36,6 — це температура життя. Розумного життя!

Ось таке дивовижне відкриття пощастило зробити нашим учням.

А як ви гадаєте, наскільки переконливе їх передбачення?

Що визначає рівняння Вант-Гоффа?

І, нарешті, яку власну гіпотезу, що пояснює постійність температури нашого тіла, ви самі змогли б запропонувати?

Описана подія могла відбутися насправді. Адже дійсно в 1761 році кульова блискавка влетіла в церкву віденської академічної колегії, зірвала з карниза вівтарної колони позолоту і відклала її на срібну кропильницю.

Відомо кілька гіпотез, що пояснюють природу кульової блискавки. За першою — це утворення газоподібних хімічно активних речовин, яке виникає від удару звичайної блискавки, за іншою — це частина антиречовини, що прибула з далекого Всесвіту.

Академік П.Л.Капіца в 1955 році висловив передбачення, що кульова блискавка може бути утворена електромагнітними хвилями, як клубок плазми в природних умовах. Він розглянув можливість появи кульової блискавки в закритих приміщеннях, зокрема, в літаках, і дійшов висновку, що теорія “підживлення” електромагнітною хвилею може пояснити появу кулі. Теорія відомого фізика нині активно розробляється.

Під час спостережень кульової блискавки вам слід спробувати відповісти на такі питання: якими були метеоумови під час спостережень, якою була форма кулі і її розміри, скільки секунд і з якої відстані її бачили?

Всі відомості про спостереження кульових блискавок слід надсилати на адресу: м. Ярославль, Державний університет, Ярославський центр по вивченню кульових блискавок.

Звичайно, зображена ситуація цілком фантастична. Але вчені вже сьогодні припускають реальність деяких передбачень фантастів (ви, певно, пам’ятаєте роман радянського письменника О.Бєляєва “Голова професора Доуеля”). Поки ж що вдалося пересадити мозок жаби, що живе на землі,— водяній. І поводить себе такий “гібрид” незвичайно: намагаючись сховатися від людей, не стрибає у воду, як це роблять водяні жаби, а шукає нору в землі.