Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

Коли за професором зачинилися двері, пам’ять владно перенесла мене в той темний закуток сузір’я Фозар, де півроку тому мені довелося пережити найнеприємніші хвилини. Я намагався протистояти цій властивості нам’яті повертати нас в думках до жахливих подій з педантичністю ментора, що вчить мудрості життя, спробував думати про щось приємне. Але даремно: втома давалася взнаки — безсонні ночі мандрівки, відповіді на численні запитання експертів, прес-конференція після повернення… Не допоможуть мені ні транквілізатори, ні коктейлі “Чорна діра” в барі Міжпланетного центру астронавігації, а тільки час…

Внутрішня напруга спала, і пам’ять знову підхопила мене на свої крила та й понесла далекою дорогою Всесвіту туди, де за десятки світлових років од Землі таємниче виблискувала блакитна зірка — нове сонце — Фозар.

…Зореліт наш здригнувся, наче від поштовху. Капітан Савіров сказав:

— Не може бути, посадка пройшла цілком нормально!..

Але в ту ж мить зореліт здригнувся від нового струсу. Антигравітрон було вимкнуто. Більшість з нас залишили пневмокрісла. Тож під час струсу не втримались на ногах. З-за обшивки корабля до нас долинув страшенний гуркіт. Потім його заглушив металевий скрегіт. І ми відчули, що наш корабель нахиляється і нібито падає.

— Увімкнути камери зовнішнього огляду!..

Наказ капітана був виконаний негайно, але на екранах системи “Телеоко” панував суцільний морок.

— Що б це могло бути? — хрипким голосом вигукнув я, розтираючи забиту під час падіння руку. — Капітане, чому екрани темні? Де ми? Що це все означає?

Мужнє обличчя Савірова було непроникним. Тримаючись за пульт керування, він ледве зберігав рівновагу: внаслідок нахилу корабля підлога в головній рубці зорельота нагадувала шлях на Еверест.

— Не може бути! — знову вигукнув Савіров.

— Невже при посадці вибухнули двигуни?

Капітан мовби й не чув. Та за хвилину, відірвавши погляд від індикаторів, пильно глянув мені в очі:

— Гадаю, сталося найгірше…

І дійсно, трапилось те, чого ми найменше сподівалися: Яо виявилася крижаною планетою. Проте не можна сказати, ніби ми нічого не знали про сріблясту красуню у сузір’ї Фозар. Звичайно, дещо нам було відомо. Але, як всі справжні красуні, Яо виявилася на диво підступною.

“Крижана планета!” — значилося навпроти назви Яо у довіднику розвідників далекого Всесвіту. І все. Більше ніякої інформації. Крижана, отже, вкрита шаром льоду. Ллє що саме вкривав той лід?

Відповідь на це ми здобули зовсім не емпіричним шляхом. Товстий шар льоду Яо вкривав величезну масу води. Планета — океан? Океан під суцільним шаром льоду!

Щоправда, на фотознімках планети з космосу було видно кратери.

— Але вони зовсім не планетного походження, — з певністю досвідченого мандрівника зауважив капітан Савіров. — Це автографи зоряного обстрілу…

— Хіба Яо використовувалась як ракетний полігон?

— …обстрілу метеоритів!

Під час нашої посадки сталося неймовірне: один із метеоритів спричинив величезний струс, крига Яо тріснула і океан проковтнув зореліт, що сів на його крижаний панцир.

— Чекати на порятунок немає від кого, — підсумував капітан Савіров, зібравши екстрену нараду. — Поки що положення зорельота стабільне. Екіпаж має шість годин на перепочинок. Рятуватися доведеться самим…

Наступного дня, коли я увійшов до командної рубки, то не повірив своїм очам. Система “Телеоко” працювала! Велетенський екран сяяв блакитним світлом. Зображення було стійким: вода. Навкруги вода! Але посеред цієї водної стихії відкривалася панорама якогось дивовижного міста.

Химерні кулеподібні будинки погойдувались у воді на довгих стеблах-фундаментах, що нагадували стебла водяних рослин. Літальні апарати (чи, може, плавальні підводні апарати) обрисами схожі на наші земні літаки. Все це світилося, вигравало блідо-зеленим (певне, штучним) світлом. Але найголовніше — істоти! Місто на дні океану Яо було повне живих істот. Вони пливли до своїх будинків, деякі вели з собою подібних до себе істот, тільки менших у кілька разів (певне, дітлахів), ще інші пливли в екіпажах, схожих на старовинні земні кабріолети.

Одна з таких машин зупинилася навпроти телевізійної камери зорельота. З неї вийшла, точніше випливла, істота — я не повірив своїм очам — як дві краплі води схожа на професора Ігрекова. Хіба що вбрана вона була не у традиційний білий халат, а в комбінезон, немовби виготовлений з риб’ячої луски. Та замість пальців на руках у неї були плавці.