Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

— І тоді…

— Так, так, — розуміючи, що я здогадуюсь, до чого він веде, урочисто продовжив Ігреков. — Полярний антициклон, так би мовити, “пересипав” частину грунту з суходолу на материковий лід, і тоді посеред величезної льодової пустелі виник суперконтинент з дивовижним кліматом.

— І яким же було там літо?..

— …Чотири місяці Сонце тут не заходило. Звичайно, грунт дуже сильно нагрівався. І у своєрідних “преріях” починала квітувати рослинність. Води тут для неї було досхочу. Вона надходила зі схованого під грунтом шару льоду…

— А взимку?

— Це теж дуже просто… Внаслідок величезної віддаленості од відкритої частини океану, снігу тут було надзвичайно мало. І мамонтовий степ не вкривався льодом. Тож тварини могли споживати залишені в грунті сухі корінці і траву…

— А куди ж поділася тоді Арктида і мешканці її степів?

— Майже десять тисяч років тому теплі води Гольфстріму проникли під крижану броню Арктики…

— І Арктида почала танути? — здогадався я.

— Так, — кивнув Ігреков, — Арктида розпалася на кілька частин. Одні острови відпливли в Атлантику, інші зупинилися в смузі шельфу. На старовинних лоціях я бачив чимало північних островів, які потім, з часом, безслідно зникли…

— …Професоре, — нарешті вимовив я після тривалої паузи, протягом якої наші думки ширяли над просторами дивовижного крижаного континенту, — невже ніхто не міг додуматися до цього раніше?

— Чому ж ніхто? — запитанням на запитання відповів Ігреков. З цими словами він дістав з-за спини і простягнув мені книгу. Я підніс її до очей і аж закляк від здивування! На золотому корінці було вибито: “Земля Санникова”. Обручев”.

— Ви хочете сказати, що Обручеву була відома таємниця льодового континенту?

— Певне, так… — роздумливо мовив професор.

— Але ж чому він не виклав її… Ну, хоча б у вигляді гіпотези?

— Всяка наукова ідея повинна відповідати своєму часу, певному розвитку знань, інакше… Інакше її сприймуть, як нісенітницю.

— І тому він вдався до жанру наукової фантастики?

— Це було безпечніше… І потім, фантастика — це часто теж виклад якоїсь гіпотези. А завдяки цій книжці з сміливою ідеєю познайомилися тисячі людей…

— Тож птахи п справді могли колись летіти в теплі краї на Північ?

У відповідь Ігреков тільки збільшив яскравість зображення відеофону. В центрі блакитної планети, мов зелена перлина в оправі з сліпучого срібла, виблискував таємничий крижаний континент. Десь там буяли велетенські трави, співали птахи, ходили стада мамонтів. Тропіки серед вічного льоду!

— І такою була колись Арктика?

— Арктика? — перепитав професор. І уточнив: — Тоді вже краще — Арктида.

Я знову перевів погляд на екран, бажаючи помилуватися зеленою перлиною півночі. Та раптом пролунав зумер, екран блимнув, і на ньому виникло зображення ведучого програми новин.

— Екстрений випуск! — повідомив він. — Спеціалісти Експертної Ради по вивченню відеоінформації космічного “Голландця” вважають, що вдалося розкрити одну з найцікавіших сторінок історії розвитку Землі. Дослідження тривають. В нашій наступній програмі ви зможете побачити появу і трагічну загибель легендарної Атлантиди…

А чи знаєте ви, коли вимерли мамонти?

Які сучасні пошуки науковців свідчать на користь існування Арктиди? Хто є автором цієї гіпотези?

— Найнезвичайніший випадок? — перепитав я.

— Так, — кивнув Ігреков. — Саме тому, що на творчих репортерських стежках траплялося чимало пригод, гадаю, виділити якийсь один тобі буде важко…

— Анітрохи! — впевнено заперечив я, відчувши себе на мить уславленим зоряним мандрівником. — Мені навіть не треба зазирати у свої дорожні щоденники. І знаєте чому? Тому, що йтиметься про кохання. Зоряне кохання! А це, скажу вам, така річ, що не потребує надзвичайної пам’яті…

— Про кохання? — брови професора коромислами вигнулись над окулярами. — Якщо це історія твого знайомства з Наталею, то далі можеш не оповідати. Закоханим не притаманна об’єктивність…

— Облиште жарти, — прикинувшись ображеним, посварився я пальцем. — Моя пригода справді загадкова і таємнича, отож має всі ознаки позаземного кохання.

А трапилося все це зі мною на Лателлі — планеті, яка хоча й вразила нас своїми, схожими на земні, ландшафтами, та водночас й розчарувала відсутністю будь-яких проявів розумного життя. Членам експедиції, яку очолював того разу капітан Савіров, вона здалася схожою на величезний інсектарій — заповідник для комах (в мільйони разів більший за ті, що створені на Землі), бо ж була населена самими комахами!