Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Мазор думав: сьогодні в нього вдалий день, — він жодного разу не порушив правил, не ризикував, рано повернувся на стоянку. Легкий був день. А міг же Мазор і до пізньої ночі серпантинити магістралями, і тоді, безумовно, не було б коли думати тільки про НЕЇ, уявляти її — маленьку, тендітну, оранжеву, з глибокими подряпинами на бортах, які не встигали гоїтись до ранку. А вранці їй знову — кудись їхати, мчати, когось обганяти, у когось плентатись у хвості… А вона ж така незвичайна, така ніжна, що кожен зверне увагу й просто підсвідомо захоче під’їхати ближче і бодай на якусь мить доторкнутися тілом до тіла, аби пересвідчитися, що вона теж матеріальна, що вона не міраж.

Подряпини не встигали гоїтись до ранку. Мазор співчував, однак не міг уявити, чим він може допомогти.

Перше слово, яке він мовив свого часу до НЕЇ, було: “Боляче?” Але Зоряна не відповіла, тільки ледь помітно повернула до нього свій панорамний телекаріус, глянула уважно. В тому погляді він спостеріг не зацікавленість, не розуміння його співчуття, а швидше звичайне роздратування і просто страх: “Такий великий. З гострими кутами. І він теж не дасть мені спокою. Як я втомилася!” Вона тоді нічого не відповіла, вимкнула зв’язок.

На їхній стоянці Зоряна з’явилася два тижні тому. Саме того дня з неба почали зриватися перші сніжинки. Надходила зима.

Мазор уже був вимкнув усі свої системи, окрім панорамної. Відпочивав. Аж раптом на вільне місце поруч з ним під’їхала невеличка оранжева машина якоїсь дивної форми. Мазор ніколи раніше не бачив таких машин. Він перебрав у пам’яті всі відомі йому моделі, але так нічого й не згадав. Глибокі подряпини на її бортах впали в око майже відразу. І саме того вечора, почекавши, доки з машини вийде світловолоса в зеленому костюмі жінка, запитав: “Боляче?”

Оранжева машинка не захотіла з ним розмовляти. Не озвалась вона і наступного вечора.

Проте він не образився. Хіба він міг за своєю майже півсантиметровою бронею, з потужністю двигуна, найбільшою для свого класу машин, образитись на тендітне створіння, рани котрого не встигали гоїтись до ранку?

Вперше вона заговорила з ним на п’ятий день знайомства, якщо можна вважати знайомством той вечір, коли з неба зривалися перші сніжинки. Мазор приїхав дуже пізно. А вона ще пізніше. Безсило тицьнулась переднім бампером у тумбу магістрального селектора і зразу загасила фари. Проте зв’язок не вимкнула, бо коли Мазор запитав, як її звуть, вона відповіла несподівано:

“Зоряна. А тебе?..”

“Мазор…”

“Ти не схожий на інших…”

“Не розумію. Що ти маєш на увазі?”

“Кажу, що ти не схожий па інших. Спасибі тобі”.

“За що?”

“Мені видавалося вчора, що ти поїдеш за мною. Я боялась. Ти такий… — довго не могла підібрати слова. — Ти такий неповороткий. Але ти не поїхав за мною. Спасибі”.

“Ніби я можу їхати, куди мені заманеться…”

“А хіба ні?”

Це питання здивувало і насторожило Мазора.

“А хіба ти їдеш, куди заманеться?”

“Якоюсь мірою так”, — мовила Зоряна.

“Чому ж ти повертаєшся завжди така втомлена й подряпана і так пізно?.. Тобі так подобається?”

“Мазоре, який ти смішний! Хіба ти не знаєш, що їхати, куди самому заманеться, набагато складніше, ніж їхати, куди комусь треба?”

“Ні, не знаю”.

“Справді? Я заздрю тобі. Ти такий щасливий!”

“Я щасливий?”

“Авжеж. Ти сам не знаєш, який ти щасливий. В тебе ще так багато попереду. А це щастя — усвідомлювати, що в тебе все попереду”.

“Хто ти?”

“Зоряна. Я вже казала тобі”.

“Я пам’ятаю… Але чому ти не схожа?..”

“Пробач, я не сказала тобі зразу — я не серійний виріб. Моя Магда зробила мене сама. За власними кресленнями і розрахунками. Так їй захотілося. І я їй вдячна…”

“Ти справді можеш їхати, куди заманеться?” — перебив її Мазор, карбуючи кожне слово.

“Можу… Ти що, не віриш мені?”

“Вірю, але не розумію…”

“Я так її привчила, свою Магду. Вона слухається мене”.

На якусь мить Мазора аж роздратувала ця оранжева, самозакохана і, як йому видалось, примхлива Зоряна. Він мимоволі уявив, як везе велетенські аркади житлових блоків, як долає підйоми на гірських трасах, тягнучи за собою сімдесятитонні причепи з вантажем, відчуваючи свою силу, могутність і причетність до великої справи ТВОРЕННЯ.

“Пробач, я хочу запитати, куди ви їздите з Магдою? Що ви робите? І як тобі вдалося її, як ти кажеш, привчити?”

“Моя Магда — художниця. Вона мені багато розповідає про себе і про свою роботу. Вона й мене малювала кілька разів. Показувала. Мені сподобалось. Дуже сподобалось. Я така оранжева і…”