Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Тепер ми з Піолою стали зустрічатися щовечора. Я підкорявся кожному її беззвучному заклику: варто їй було подумати про мене — і ноги самі несли мене до неї. Вона жадібно розпитувала про мою планету, а одного разу навіть назвала земне ім’я — Олександр. Чи не знаю такої людини? Я відповів, що, мовляв, на Землі багато Олександрів, та вона не повірила в це і з сумом повідала історію своєї старшої сестри, її кохання із земним Олександром, котрий полетів і більше не повернувся. З інтонації голосу я зрозумів, що це погано закінчилося для сестри, але не став випитувати подробиці, про що пізніше пошкодував. Виявилось: сестра Піоли теж приносила в готель чарівні дзвіночки.

З кожним днем нам зустрічатися ставало важче й важче. Очевидно, про наші стосунки дізналися. Тепер ми бачилися в різних відлюдних місцях.

За день до прибуття корабля з Рігори ми знову зустрілися в дендрарії. Піола взяла мене за руку і мовчки повела в кінець парку.

— Ну ось, — прошепотіла, зупинившись перед золотавою солом’яною стіною. — Тепер усе розкажу.

І я почув чудову і водночас жахливу історію про те, якою дорогою ціною платять айгорійки за свою любов до землян. Щоб дохідливіше пояснити такий дивний феномен, Піола сипала науковими термінами, енергійно жестикулюючи. Щоки її пашіли, і я лише краєчком своєї свідомості спіймав суть її розповіді. Мимоволі замилувався нею.

Закохані в землян айгорійки внаслідок складних біохімічних, психофізичних і ще якихось процесів стають істотами, відмінними від людей.

— І я вже не та, — з сумом сказала Піола.

Не знаючи, що відповісти їй, як заспокоїти, я провів долонею по її обличчю і тут же відсмикнув руку — таким гарячим, аж обпікало, здалося воно мені.

— Так, так, я інша, — вона усміхнулась і з вигуком “Дивись!” швидко пішла на алею.

Я завмер. Піола розбіглась, її вмить відірвало від асфальту, і вона повисла в повітрі. Лице заграло усмішкою, але тут же вона зникла, як тільки торкнулась ногами асфальту.

— Це початок, — сказала вона. — А потім… — Піола завагалась: говорити далі чи ні, з тривогою поглядаючи на щільну штору золотавих заростей, які щось утаємничували за собою.

Вона різко розсунула занавіску і потягнула мене за собою. Спочатку мені здалось, що ми в молодому лісі, наскрізь пронизаному сонячними променями. Щоправда, дерева тут були незвичайні, гілки з довгим перистим листям розміщувалися під прямим кутом до стовбура.

— Дивись уважно, — тихо сказала Піола, і я насторожився. Що це? Сон чи правда? На світло-коричневих стовбурах одне за одним проявлялися живі жіночі обличчя. Вони уважно проводжали мене очима, і я бачив у них печаль і докір.

— Здрастуй, Іваро! Як справи, Зеоно? — Піола походжала серед дерев, легко торкаючись їхніх стовбурів. — А це моя сестра Алонка. — Вона ніжно обняла струнке деревце з вродливим обличчям і притулилась до нього. — Усі вони колись були людьми, — промовила тихо, дивлячись пильно на мене.

…Ксеня увійшла так тихо, що я помітив її лише тоді, коли вона скрикнула:

— Ну й уява у тебе! Що це? Я зам’явся.

— Це так, житейські кадри, — відповів, намагаючись бути спокійним. Потім підвівся, підійшов до телецефала і хотів уже було вимкнути його, як раптом побачив те, чого боявся в останню хвилину розлуки з Піолою, коли вона злетіла в повітря і кілька хвилин летіла за нашим кораблем. Що це було? Просто фантазія чи підсвідоме розв’язання питання, над котрим я свого часу не раз задумувався, а перегодом замурував у тайниках пам’яті? “Що сталося з Піолою?” — так звучало це запитання.

На екрані світилося ніжне жіноче обличчя. Воно дивилося на мене зі стовбура дерева і в той же час наче ширяло в небі.

Те місце, де вона зупинялася щовечора, видавалось освітленим її присутністю. Невеликий прямокутник на ситаловому покритті. Падав сніг. Лапаті сніжинки, доторкнувшись до теплої ситалової поверхні, зразу розтавали. Скоро вечір. А її все ще немає. Легенькі прохолодні потоки повітря спроквола обтікали опуклість вітрової шибки, кидали на неї великі сніжини, і вони, танучи, лишали по собі мокрі струмочки.

От-от засвітяться ліхтарі вздовж магістралі.