Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

Я підхопився і почав нишпорити по кишенях піджака, де лежали кримський лист і перший лист із “пекла”. Розклавши їх на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: “Дорогий мій внуче Василю!” Стуливши аркуші один до одного і сумістивши всі три “дорогий мій внуче Василю!”, я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру “а”. її було написано однаково скрізь. Дослідивши “а”, я перейшов до “б” і так далі. Висновок був один: усі літери однаковісінькі, неначе друковані на машинці з прописним шрифтом, до того ж з почерком мого діда. “Врешті, — подумав я, — дід Карпо міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, залишивши її у когось із своїх приятелів”. Судячи з усього, листи писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших із дідом суперечок.

Я знову почав думати, хто б це міг бути, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг спинитися, хоч півроку тому переконався, що це не він. “Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму мій внутрішній голос. — Скорчити Лазаря йому нічого не варто”. Отож, нашвидкуруч поголившись та переодягнувшись, я незабаром стояв уже в вагоні метро.

— А, Василю! — вигукнув Козленко, який був уже під чаркою. — Ходи, ходи, дорогий! Дай-но я тебе розцілую!

З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки святкували срібне весілля.

Кость Миколайович, після того як я їх привітав, відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я внук Карпа Левковича. Гості враз пожвавішали, почувши дідове ім’я. Божко, режисер, навіть запропонував випити за його світлу пам’ять. Перехиливши по чарчині, гості одразу ж забули про мене. Я ж підсів до Люби — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні,— а потім вийшли на балкон подихати свіжим повітрям. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо її батька.

Люба перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:

— У нас ніколи не було друкарської машинки.

Вона висунула шухляду під телевізором і дістала пачку паперу. То були переважно ролі, які колись переписував Кость Миколайович. Люба сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із “пекла”. Де там, листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії, по Козленковому ж письму неначе повзав рій вимащених чорнилом мух…

Якийсь час ми стояли мовчки, зіпершись на перила балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Любу, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою діда Карпа.

— Слухай, Василю, оцей професор… Здається, недавно про нього друкували в “Медицині”…

— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців чотири тому.

— Ні, ні. Днями. Стаття називалася “Заповіт професора Чорненка”. Можливо, йдеться про якогось іншого професора…

Вона вийшла і принесла підшивку газет.

В одному з передостанніх номерів “Медицини” справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Кореспондент обурювався на черствість осіб, які відповідали за похорони. Наостанок повідомлялося, що найближчим часом має відбутися церемонія перенесення праху вченого.

Вдома було без змін. Галина досі ще не прийшла. “Де ж бо вона? Мало на мою голову ребусів сиплеться…” І тут я помітив на письмовому столі цидулку.

“Коли хочеш мене побачити, приходь сьогодні до мами. Галя”.

Отакої! Тільки цього мені зараз не вистачає. Я спересердя натиснув на клавіш приймача, почав роздягатись.

Прокрутивши ручку і нічого цікавого так і не знайшовши, ліг і одразу ж заснув.

Наступного дня на роботу не треба було поспішати, тому я, вийшовши вранці з двору, поволі простував вулицею. Першим, кого зустрів, був Геннадій, Спиридонів онук. Він прогулювався з величезним чорним догом.

— У тебе гарний пес, — сказав я, привітавшись.

— І розумний, — додав Геннадій.

Помітивши, що я не поспішаю, він запросив мене на склянку чаю.

— У твого старого було багато книжок, де вони? — показав я рукою на порожні стелажі.

— Ось, — погладив він дога. — Я продав книжки і на ті гроші купив Артура. Артуре, ляж!

Пес плюхнувся на підлогу.