Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

— Я відразу здогадався, що ти з майбутнього. Чи не можеш-ти сказати, що буде зі мною і моїм рідним містом, прекрасними Сіракузами? — Архімед посмутнів. — На нас давно гострять зуби загарбники — ці злісні дикуни, які вивчали лише одну науку — науку вбивати.

Максим кивнув.

— Так, я знаю майбутнє. Ти зробиш безліч відкриттів у механіці й геометрії. Але любов і визнання своїх громадян завоюєш тим, що під час облоги Сіракуз римським полководцем Марцеллом сконструюєш потужні катапульти, які несхибно поцілятимуть у ворога величезним камінням; метальні машини, які посилатимуть хмари стріл і дротиків. Величезні журавлеподібні механізми особливими захватами підійматимуть за ніс ворожі кораблі, а потім кидатимуть їх у безодню. І в полководця Марцелла вирветься гірке зізнання: “Доведеться нам припинити війну проти геометра”. Але твоє місто…

— Не треба далі, — суворо перебив його Архімед. — Я хочу вірити в те, що це місто вистоїть.

— Гаразд, — погодився Максим. — Я розповім про твою подальшу долю. Та тільки для того, щоб умовити тебе врятуватись. Ти загинеш від меча ворожого солдата, коли будеш креслити на піску. І слова твої переживуть віки: “Не чіпай моїх креслень!” Але подумай, навіщо тобі передчасна смерть? Сідай у мою машину й полетимо у майбутнє. Ти зможеш продовжити своє життя на десять, а то й на двадцять років. Послухай, я пропоную тобі не абищо — життя!

— Ні! — різко відповів Архімед і раптом прояснів на виду. — Чому ти не хочеш зрозуміти, чужоземцю, що я не можу виїхати з рідного міста, коли знаю, що зможу принести велику користь при його захисті. Нехай навіть ціною власного життя! Хіба це не щастя для мене? Вирішено — я лишаюсь!

— Може, розповісти тобі про деякі відкриття майбутнього? — запитав Максим. — Це полегшить твою роботу.

Архімед хитро примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода з того джерела, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверці апарата.

— Не знаю, чи жалкувати мені, що я не зміг тебе переконати залишити Сіракузи, чи ні?

— Не жалкуй! — Архімед прощально підняв руку. — Боротьба за справедливість — це ж прекрасно!

Максим заліз у кабіну й теж помахав рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, замислено дивлячись на панель. Куди податися? В двадцять перше століття чи в двадцять друге, а може, відразу в тридцяте махнути? Добре було б вирушити туди — в далеке світле майбутнє. Його там зустрінуть з радістю, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною повагою як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все зроблено мною в двадцятому столітті? Максим згадав про горду відмову Архімеда і натис на кнопку, під якою був нерівний напис: “Повернення в точку старту”.

Знову запаморочилась голова, і Максим відчув, ніби провалюється в безодню. І в цю мить він чомусь пригадав креслення, яке Архімед посоромився йому показати. Тоді воно здалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і були там незрозумілі позначення й символи, була незавершеність конструктивних елементів. Та тільки зараз Максимові раптом сяйнув здогад, що це була наївна, але в основі своїй правильна принципова схема машини часу.

Виймаючи з скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що на конверті немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав аж тоді, коли сів до столу. Неквапливо розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталося, я почав гарячково читати.

“Дорогий мій внуче Василю!

Не певен, чи дійде до тебе цей лист, бо пишу дуже здалеку. Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо. Як би хотілося глянути на вас із Галею, але наперед знаючи, що найближчим часом це неможливо, розповім дещо про себе. Я працюю бульдозеристом. Тут дуже жарко — температура сягає 280 °C, але ми терпимо, бо робимо все це для вас… Знаю, знаю. Ти зараз думаєш: не може старий, щоб не вдарити себе в груди. Та повір, ми тут справді не сидимо. Пам’ятаєш діда Спиридона? Який був неповороткий, а зараз працює, як ударник. Отак, дорогий мій внуче, ми не “старі гальма”, як ти інколи полюбляв казати”.

Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці нічого не було. Я був здивований до краю, адже дід Карпо вмер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя! Я любив старого, бо він був мені і за батька, і за матір. Любив, але й частенько кпинив його, коли він починав надто вихвалятися.